Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

Іншими словами, вони стали охоче спонсорувати флотилії кораблів-«ембріоносців», дослідні експедиції на спінових зорельотах, нові хвилі міграційних телепортувань… і взагалі, підливали олії в панічний огонь Гіджри… все що завгодно, аби множилися вони подалі і залишили Стару Землю в спокої. Ну, а запал першопрохідців в тієї наволочі анітрохи не минав од усвідомлення, що їхній рідний світ перетворився на стару, беззубу та хвору суку. Найшли дурних.

Ніби Будда, я вперше познайомився із натяком на бідність уже в досить дорослому віці. Мені минало шістнадцятий, із рюкзаком за спиною я з освітньою метою подорожував по Індії, коли вперше натрапив на жебрака. Старі сім’ї Індії притримали їх біля себе з релігійних причин, але тоді я просто бачив перед собою чоловіка в лахмітті, крізь яке прозирали ребра. У руках він тримав плетений із лози кошик, у якому валявся древній монідиск. Чоловік благав мене доторкнутися до його екрана універсальною карткою. Із моїми друзями сталася істерика, а сам я проблювався. Все це відбулося в Бенаресі.

У дитинстві я ні в чому собі не відмовляв, але знав міру. І я з радістю пригадую уславлені звані вечори, що їх давала велика княгиня Сивіла (моя двоюрідна бабуся). Пам’ятаю один такий захід, що тривав три дні на Мангеттанському архіпелазі, коли гостей підвозили спускові катери з Орбітелі та кораблі з європейських аркологій[90]. Пам’ятаю Емпайр-стейт-білдінг, що підносився і мерехтів численними вогнями над водяним дзеркалом лагуни та оторочених папороттю каналів. Пасажири з «емтешок» вивантажувалися одразу на спостережній платформі, попід якою на зарослих курганах нижчих споруд повсюди горіли вогнища кухарів.

У ті дні Північноамериканський заповідник став нашим приватним ігровим майданчиком. Розказували, що тоді на загадковому материку лишилося не більше восьми тисяч населення, половину якого становили лісники. Поміж інших були аРНКтисти, чиє ремесло полягало у воскресінні допотопних видів тварин і рослин, що давно позникали із північноамериканських угідь, інженери-екологи, сертифіковані громади дикунів на кшталт індіанців сіу-оглала або ж Гільдії «Ангелів пекла»[91]. А ще — випадкові туристи. Був у мене один кузен, котрий нібито мандрував із заплічником десь по заповіднику від одного спостережного району до іншого. Проте він подорожував на Середньому Заході, де ці райони фактично знаходилися неподалік один від одного, а зграї динозаврів траплялися значно рідше.

У першому столітті після Великої Помилки Земля хоч і зазнала смертельної рани, але конала неквапом. Найбільші руйнації відбувалися впродовж «Кепських часів» із їхніми рясними корчами, куцими ремісіями та щоразу страхітливішими наслідками, проте планета терпіла і лагодила себе, як могла.

Я вже казав, що заповідник був нашим ігровим майданчиком, але насправді ним була вся передсмертна Земля. Мати дозволила мені обзавестися власною «емтешкою», коли мені виповнилося сім років, і на всій планеті не лишилося місця, куди я не міг би дістатися за якусь годину лету з рідного дому. Мій ліпший друг, Амальфі Шварц, мешкав у маєтностях навколо гори Еребус, що колись належали Антарктичній Республіці. То ми бачилися з ним щодня. І нас анітрохи не бентежила легальна заборона користатися воротами стрибка на Землі. Ми валялися вночі на якому-небудь пагорбі, розглядали мереживо тисячі Орбітальних Вогнів, двадцять тисяч маяків Кільця, дві чи три тисячі видимих оку зірок, і анітрохи не заздрили учасникам Гіджри, до якої ми навіть не думали приєднуватися, попри те що вже тоді вона сотала шовкове павутиння телепортів Усемережжя. Ми були щасливі.

Спогади про матір у мене якісь стилізовані, ніби цей конструкт народився на сторінках одного з моїх романів про передсмертну Землю[92]. Хтозна, може така вона була насправді? Хтозна, може, мене виростили роботи в автоматизованих містах Європи, вигодували андроїди в Аризонській пустелі або взагалі — виплекали у каністрі, ніби які пивні дріжджі? От що я чітко пригадую — біла сукня матері, яка привидом лине тінистими кімнатами нашої садиби; невимовно тендітні голубі прожилки її виточеної руки з тонкими пальцями, що наливає чай в адамашковому та порошному повітрі оранжереї; мерехтіння свічки, що ніби золота муха втрапило у павутиння переливів материного волосся, скрученого в гульку за модою великих княгинь. Інколи мені сниться, ніби я пам’ятаю її голос, його тембр, і мелодику, і якусь таку утробну, стрижневу тональність, але потім я прокидаюся та розумію, що це шелестить вітер у мереживних фіранках або прибій чужинського моря на кам’яному березі.

З-від найпершого усвідомлення самого себе я знав, що стану, маю стати поетом. Фактично вибору мене було позбавлено: уся краса навкруги вмирала, ділилася зі мною своїм останнім подихом і повелівала, рокувала мені до кінця своїх днів грати зі словами у спокуту за бездумного нищення моїм родом рідних ясел, із яких він вийшов. Ну, і дідько з ним. Я став поетом.

Моїм наставником був Бальтазар, один древній чоловік, біженець зі стародавньої Александрії[93], коли в її завулках іще чувся запах людської плоті. Бальтазар хіба що не світився біло-голубим огнем від тих перших сеансів іще недосконалої терапії Поульсена і скидався радше на ілюміновану мумію, запечатану в рідкий пластик. А ще — на хтивого цапа. Багато сторіч потому, коли мені довелося побувати у подобі сатира, я відчув, що нарешті зрозумів Пріапові імпульси[94], що гнали дона Бальтазара, але в ті дні його поведінка відлякувала всіх молодих дівчат, яких ми через це не могли наймати на роботу. Байдуже, людина чи андроїд — донові Бальтазару було не до дискримінації, він грав їх усіх.

На моє превелике щастя, гомосексуальних уподобань до юної плоті дон Бальтазар не мав, відтак його вибрики проявлялися лише у відсутності наставника під час уроків або диспропорційній увазі, яку доводилося приділяти запам’ятовуванню віршів Овідія, Сенеш та У[95].

Наставником він виявився прекрасним. Ми вчили старожитніх поетів і пізню класику. Ми вибиралися у походи руїнами Афін, Рима, Лондона і Ганнібала, що у штаті Міссурі[96]. Я не написав жодного тесту і не склав йому жодного іспиту. Дон Бальтазар вимагав усе запам’ятовувати з першого разу, і я жодного разу його не розчарував. Йому пощастило переконати мою матір, що підводне каміння «прогресивної освіти» не для Старих сімей, тому доля мене милувала і я обійшовся без приголомшливих експрес-методів РНК-фармакопеї, інфосферного занурення, системного флешбек-вишколу, костюмованих гуртків, «мисленнєвих навиків вищого рівня» коштом фактажу або ж дописемного програмування. Унаслідок такої дефективної педагогіки уже в шість років я міг виголосити всю «Одіссею» в перекладі Фіцджеральда, навчився складати секстети раніше, ніж самостійно вдягатися, і думати спіральними віршофугами, перш ніж уперше під’єднатися до інтерфейсу штучного інтелекту.