Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

підтримки ще вдесятеро більшої кількості андроїдів, котрі залюбки готові були поратися на землі, кочегарити в реакторах, зводити міста, «виробляти марне силу — не знати відпочинку», як співається в тій пісні… і к бісу, ви мене зрозуміли.

Ми сіли на планеті, вже «засіяній» сердешними придурками, що зтуболилися та здичавіли за пару століть до того і не цуралися пхати руки до рота, а дубцями сунути по голові за першої-ліпшої нагоди. Тож цілком природно, що благородні нащадки цих хоробрих першопрохідців вітали нас, наче богів (особливо після того, як наша служба безпеки завалила парочку їхніх найагресивніших вождів), і нам годилося прийняти це шанування за належне і поставити їх гарувати пліч-о-пліч із нашими синьошкірими, орати найдальші гони та мурувати наше осяйне місто на горі.

То й справді було осяйне місто на горі. І сьогоднішній вид його руїн вам нічого про нього не скаже. За три століття пустеля багато собі відвоювала, акведуки в горах розвалилися та попадали, від самого міста лишився голий кістяк. Зате у свій день Місто поетів було прекрасним. Трошки від Афін доби Сократа, щось від інтелектуального виру ренесансної Венеції, мистецького запалу Парижа періоду імпресіоністів, непідробної демократії першого десятиріччя Орбітального міста та безмежного майбутнього Центру Тау Кита.

Проте, врешті-решт, жодним із цих міст воно направду не стало. А було всього-лишень Гротґаровими хоромами[89], медовими, клаустрофобними, із почварою, що мордувалася поруч у кромішній темряві. Як стій у нас був свій Ґрендель. Та й навіть власним Гротґаром ми могли вихвалятись, якщо поглянути на сутулість небораки Сумного Короля Біллі крізь пальці. Нам бракувало тільки своїх геатів, свого широкоплечого Беовульфа із крихітним мозком та дружиною превеселих психопатів. Отак-от, через брак Героя ми взяли на себе офіру жертв, складали сонети, репетирували балет, розгортали сувої рукописів, поки сталево-терновий Грендель приправляв ніч страхом та жнивував стегнові кістки та хрящі.

І сталося це тоді, коли я — досі у фізичній подобі сатира, яка відображала собою душу — найближче підібрався до завершення «Пісень», твору мого всього життя, що його я вперто писав упродовж п’яти сумних століть.

(Зйомка «у затемнення».)

Та здається мені, що історія про Ґренделя ще передчасна. На сцені досі бракує акторів. Нелінійний сюжет і рвана проза, звісно, мають своїх прихильників, до числа яких я анітрохи не належу, однак урешті-решт, друзі мої, пергаментне безсмертя може здобути або втратити лише персонаж. Хіба у вас ніколи не жевріла потаємна думка про те, що Гак Фіни із Джимом — котрі саме цієї миті аж ген там, за лукою далекого вигину ріки, орудують жердинами на своєму плоту — набагато реальніші від шевця, що вже забутого вчорашнього дня підганяв черевик по вашій нозі? Хай там як, але якщо мені вже судилося розповісти цю срану історію, ви повинні знати, хто в ній бере участь. Тож попри весь біль доведеться вертатися до самісінького початку.

Споконвіку було Слово. І записане було Слово класичним двійковим кодом. І проказало Слово: «Хай станеться життя!» І тоді десь у технокордових підвалах садиби моєї матінки розморожено було сперму мого давно спочилого батечка, суспендовано, збовтано, немовби ванільний солод минулих днів, і заправлено до причандала, покруча водяного пістолета та фалоімітатора, і — від чарівного торкання спускового гачка — впорскнуто у Матір, коли місяць був у повні, а її яйцеклітина — в розквіті.

Звісно, що часу на варварське зачаття в моєї матері просто не знайшлося. Дитину в принципі можна було би виростити в пробірці, виписати коханця із трансплантованою ДНК татуся, створити сурогатного клона, замовити непорочне зачаття із використанням генної інженерії… обирайте будь-що на власний смак… — але, за її ж власними словами, мовленими значно пізніше, свій вибір вона вирішила зустріти із по-старосвітськи розсунутими ногами. Особисто я вважаю, їй так просто більше подобалося.

Як би там не було, а я народився.

Я народився на Землі… на Старій Землі… і хрін тобі, Ламіє, якщо ти мені не віриш. Мамина господа і прилеглі території, де ми й жили, знаходилися на острові неподалік Північноамериканського заповідника.

Начерк віньєток про рідний дім на Старій Землі.

Сіріють делікатні досвітки, і фіолетове небо проймають ярі червонясті відтінки фуксії, вимиваючи його барву до пурпурового кольору, що цієї миті займається над креповими обрисами дерев південно-західного узлісся за нашим моріжком. Небеса тендітні, ніби прозора порцеляна, і вільні від хмарних та інверсійних шрамів. Тиша, провісник симфонії вранішнього сонця, і гуркіт кимвалів на його сході. Помаранчеві та суконно-іржаві лелітки золотіють у першому промінні, по зіллю повзе світанковий холодок: тінь від крон і сутінь, кипарисові вуса й верболіз, притлумлений зелений оксамит галявини.

Маєток моєї матері — наш маєток — це тисяча акрів посеред мільйонів гін. Степики-газони так і ваблять бездоганною травою, на якій найлюбіше повалятися та покуняти. Навколо шляхетних крислатих дерев — ідеальних гномонів Землі — водять поважні хороводи тіні; крутяться собі, жужмляться на полудень, аж поки врешті не розпростаються у східному напрямку на сконі дня. Королівський дуб. Велетенські берести. Тополі та кипариси, секвої та бонсай. Нові стовбури баньяну опускаються, немовбито гладесенькі колони у храмі під склепінням неба. Верби попід акуратними каналами та випадковими струмками хилять гілля та загробно квилять стародавні елегії в один тон із вітром.

Наш будинок вивищується на пологому пагорбі, чиї бурі схили взимку нагадують лискучі боки самиці-звірини — суцільні м’язи на стегнах істоти, призначеної для прудкого бігу. Впродовж сторіч садиба повсякчас приростала різними елементами: у східному дворику нефритова вежа ловить перші проблиски сонця, в пору чаювання низка фронтонів у південному крилі відкидає трикутні тіні на кришталеву оранжерею, а балкони та плетиво зовнішніх сходів уздовж східних портиків грають в ешерівські ігри з надвечірніми тінями.

Це сталося після Великої Помилки, але раніше від моменту, коли світ зробився непридатний для життя. Садибою ми користувалися в періоди, які витіювато називали «ремісією» — сезони тривалістю від десяти спокійних місяців і до півтора року, коли планету не корчило в спазмах, викликаних Київською групою та її триклятою мініатюрною чорною діркою, що помалу перетравлювала земне ядро в очікуванні наступного бенкету. У «погані часи» ми гостювали в дядька Кови за орбітою Місяця, на тераформованому астероїді, що приволокли поближче до Землі ще до міграції Вигнанців.

Ви вже напевне здогадалися, що срав я в золоті підгузки. Мені немає за що перепрошувати. Три тисячі років бабрання в демократії остаточно переконали решти сімей Старої Землі в тому, що єдиний спосіб позбутися покидьків полягав у тому, щоб не дати їм плодитися.