Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

class="p1">З іншого боку, із точними науками ми, м’яко кажучи, теж не дружили. Дон Бальтазар мало цікавився тим, про що відгукувався як про «механічний аспект Усесвіту». Тільки у двадцять два роки я раптом збагнув, що комп’ютери, блоки радіоуправління, система життєзабезпечення на астероїді в дядька Кови — це машини, а не зичливі іпостасі душі світу навколо нас. Я вірив у чарівну країну фей, духів лісу, нумерологію, астрологію, чари Івана Купала у пущах Півн. — ам. заповідника. Ніби Кітс із Лемом у студії Гейдона, ми промовляли тости «за математичне змішання» і журилися за нищення веселки всевидющою призмою пан-Ньютона[97]. Ця рання недовіра і навіть ненависть до всього сухонаукового та безпристрасного мені добре прислужилася в подальшому житті. Бо, як з’ясувалося, анітрохи не складно лишатися язичником докоперникової доби у постнаукову епоху Гегемонії.

Моя рання поезія була препаскудною. Як і більшість поганих поетів, цього мені не щастило зрозуміти, оскільки у своїй зверхності я вважав, що вже акт творіння сам по собі надавав сякої-такої цінності тим негодним викидням, яких я плодив на білий світ. Моя матір дивилася на це крізь пальці, навіть коли в усьому будинку я став залишати по собі справжні купки смердючого віршомазтва. Вона поблажливо ставилася до своєї єдиної дитини, навіть якщо та поводилася, ніби дикувата, весела і нестримана лама. Дон Бальтазар жодного разу не прокоментував і єдиної моєї поезії — боюся, у зв’язку з тим, що жодної так і не побачив. Дон Бальтазар вважав шляхетного Датона фальшивкою, шкодував, що Салмуд Бреві та Роберт Фрост не повішалися де-небудь на власних тельбухах, Вордсворта називав дурнем[98] і стверджував, що будь-який текст, слабший від шекспірівського сонета, є профанацією мови. Тож я не бачив причин турбувати дона Бальтазара власними віршами — попри те, що сам я вже міг у них роздивитися набубнявілі бруньки генія.

Кілька цих кавалків літературного гівна я опублікував у парочці паперових часописів, які тоді ходили в моді у Європейських родин та їхніх аркологіях. Просто редактори тих репаних журнальчиків були настільки ж поблажливі до моєї матері, наскільки вона була до мене. Інколи я таки напосідав на Амальфі (або котрогось із інших, менш аристократичних товаришів, ніж я, щодо доступу до інфосфери та плюс-передавачів) і не відчіплявся від них, поки вони не відправляли мою писанину на Кільце або Марс, а значить, і далі — до перших пагінців телепорт-колоній. Жодної відповіді звідти я так і не дочекався. Певно, гадалося мені, там усі дуже зайняті.

Віра у власне поетичне або ж письменницьке обдарування до лакмусового папірця першої публікації така ж наївна та нешкідлива, як і юнацька віра у безсмертя… а неминуче протверезіння — таке ж болісне.

Моя матір померла разом зі Старою Землею. Під час того катаклізму на планеті залишилося близько половини Старих сімей. Мені було двадцять років, і я складав романтичні плани сконати разом із рідним світом. Мама прийняла інше рішення. Понад усе її бентежила не моя передчасна смерть (ми з нею однаково егоцентричні, щоби думати про таке у складні часи) і навіть не те, що кінець моєї ДНК означатиме кінець аристократичного роду, що міг простежити свій початок аж до часів перших поселенців із «Мейфлауера»[99]. Ні. Більше від усього її ятрила думка про те, що родина помре в боргах. Здається, останні сто років нашого родинного існування на всю панську губу забезпечували надмірні позики в Кільцевому банку та інших ощадливо-ощадних закладах за межами Землі. Тепер же, коли материки планети розвалювалися під дією сил скорочення та стягнення, коли палали неосяжні ліси, океани закипали, перетворюючись на мертвий суп, а повітря розігрівалося та густішало настільки, що дихати ним ставало неможливо, а мішати ложкою — ще зарано, — от саме тепер банкам закортіло повернути свої гроші. Я був усього лишень другорядним елементом у всій цій ситуації.

Точніше, певну роль у маминому плані я відігравав. Вона ліквідувала всі доступні активи за кілька тижнів до того, як слово «ліквідувати» стало буквальною реальністю, розмістила чверть мільйона марок на довгострокових депозитах Кільцевого банку, який на всіх парах тікав із Сонячної системи, а мене відправила, ніби якусь бандероль, до Атмосферного протекторату Рівкіна на Небесній Брамі — невеличкій планеті, що обертається навколо Веги. Навіть у ті далекі дні цей отруйний світ мав телепорт-з’єднання із Сонячною системою, але ним я не скористався. Не був я також пасажиром єдиного спін-зорельота з рушієм Гокінга, який ходив із Землі на Небесну Браму щостандартного року. Ні. В таку глушину загумінкових колоній я відправився прямоточним космольотом[100] третього класу, що літав на субсвітловій швидкості, заморожений у холодильнику разом з ембріонами великої рогатої худоби, концентратом помаранчевого соку та вірусами-фідерами[101]. Ця подорож тривала сто двадцять дев’ять бортових років, а її об’єктивний час-у-борг налічував сто шістдесят сім стандартних років!

Адже, бачте, моя матір порахувала, що відсотків по депозитах, які набіжать за цей час, має вистачити на сплату сімейного боргу, і навіть іще трохи залишиться, щоб я певний час міг комфортно існувати. Вперше і востаннє в своєму житті мама прорахувалася.

Начерк віньєток про Небесну Браму:

Укриті болотом провулки розбігаються від конверсійних платформ, наче висип виразок на спині прокаженого. Клапті сірчисто-бурих хмар звисають із гнилого джутового неба. Безформний лабіринт дерев’яних споруд, які встигли наполовину зогнити, перш ніж їх здали в експлуатацію, зяє порожніми очницями вікон, де немає шибок, у роззявлені пащі своїх сусідів. Тубольці плодяться… геть як люди, мабуть… безокі каліки, чиї легені випалює тлін гарячого повітря, квокчуть над своїм кодлом малечі, у якої шкіра пошерхне вже у п’ять стандартних років, а очі постійно сльозитимуться від палючої атмосфери, що їх порішить уже в сорок. Карієсні посмішки, масне волосся, в якому кишать воші і налиті кров’ю капшучки кліщів-дракул. Батьки аж світяться від щастя. Двадцять мільйонів приречених чмошників, якими набиті всі нетриська вкрай перенаселеного острівця, що менший від західного дворика в мене вдома на Старій Землі. І всі змагаються за кожен ковток повітря на планеті, де ситуація «вдихнув — помер» нормальна. І всі ці люди щоразу тісніше притискаються до середини околу радіусом шістдесят миль, лишень у межах якого атмосферні генератори Станції спроможні забезпечити людей придатним для дихання повітрям. І це поки Станція не почала ламатися.

Небесна Брама — мій новий дім.

Мати не врахувала можливості, що всі рахунки Старої Землі заморозять, а потім їх привласнить собі бурхлива економіка Всемережжя. Забула вона і про те, що