Софія Вітерець - Право на кохання, Софія Вітерець

Часом навіть найменше диво, що нагадує нам про найкращі часи -- те єдине, що здатне бадьорити попри все. Байдуже, що орден домігся свого і Айраск стане чоловіком тієї, хто посяде трон, а відповідно й королем. Байдуже, що з ним мені доведеться провести все своє життя. Адже поруч завжди буде він. Нехай не наяву. Навіть звук Кормеліонового голосу в думках та надпис на каблучці -- викликали осяйну посмішку.
Після завершення останнього випробування, що пролетіло за одну лишень мить, я встигла лише повернутися додому аби перевдягтися. Хоч і мали з Айраском підказки як пройти все поле гри та вийти до людей, але так і не змогли передбачити, що за один його кривий погляд, люди почнуть закидати всіх на підвищенні всім підряд. Але мені й тоді було байдуже. До вчинку людей. Адже Айраска довелося притримати на місці. а негоже було королю так принижуватися перед своїми ж підданими. 
-- Ти хочеш, щоб твою  коронацію запам'ятали  саме такою?! -- довелося прикрикнути, з силою розвертаючи його до себе. -- Думаєш, людям тяжко скинути з трону свого правителя?
-- Вони не посміють... -- як же в цей момент він був схожим на величного орла. 
Постать аж наїжачена, готова до того, щоб накинути на натовп. Волосся,  яке активно розвіював вітер, створювало те саме відчуття польоту. Ніздрі роздуті через те, з якою силою він тамував в собі гнів. А погляд.... його затьмарювала жахлива чорнота, яку вперше бачила в Айраскових очах. 
-- Пішли, -- потягнула його за руку, від гріха подалі. 
Айраск впирався, але все ж рушив за мною. Його ходьба була надміру гучною, рухи рваними. Бачила, що не може заспокоїтися й вже думала про людей. Адже це їм доведеться жити з таким правителем роками. І я не могла допустити такого. 
-- Це востаннє! -- прохрипів Айраск і немов провалився під землю, настільки швидко він зник з-пере очей, залишаючи мене наодинці зі своїми роздумами.
Потрібно було вже знайти рішення дуже давно, ще тоді, коли він вперше оголосив про умову. А я зволікала... Чому ж, питається? Сама ніколи б не відповіла. Надто тяжке питання, як на мене. Але рішення мало бути не простішим. Або позбавити магії, щоб його чари довкола мене розвіялися. Або... позбавити влади. Але зробити це можливо лише позбавивши магії. Замкнене коло для поки кволої магині, яка так і не розвинула до кінця власні сили.
Йшла додому й думала про це. Вдягалася у вже заздалегідь замовлену Айраском сукню й пригадувала всі можливі заклинання. Але все одно не бачила виходу. Так, був один ритуальчик, для якого потрібні були двоє, один з яких мав пожертвувати своїм життям. Але хто взагалі піде на таке? Особливо проти свого короля? Знала я одного, Кормеліона, але чи живий він взагалі? Як може пожертвувати своїм життям той, хто його не має?
-- Ти готова? -- зазирнув Айраск, а в його погляді, вже абсолютно не затьмареному пітьмою побачила такий захват, що відкинула всі свої сумні чи то злі помисли куди подалі. Не сьогодні, а завтра вже щось придумаю.
-- Думаю так, -- кинула востаннє погляд у дзеркало, в якому виднілася русява красуня в білосніжній довгій сукні з позолоченим корсетом та легкими рукавами з ніжними манжетами. Ніби, все дійсно було прекрасно. -- Можна йти.
-- Стривай, Анабель, -- раптом перегородив мені шлях Айраск, беручи мою руку та ніжно її цілуючи. -- Я б хотів перед тобою вибачитися за сьогоднішнє. Вже за кілька годин ми станемо подружжям і негоже починати спільне життя з грубощів. Приймеш це кольє як моє вибачення?
Не встигла й слова промовити, як майже нізвідки Айраск видобув чарівне золоте кольє з білим коштовним камінням, гідним королеви. Воно аж блищало, приковуючи до себе погляд. І я задивилася та куди там поділася моя впевненість чи бажання кудись іти. А цим просто прекрасно скористався Айраск, одразу вдягаючи мені красу.
-- Дякую, -- зрештою таки змогла пробелькотіти та м'яко провела рукою по кольє, відчуваючи, ніби ця моя дія запустила щось незворотнє.
-- Все добре? -- одразу ж запитав Айраск, дивлячись, як блідне моє обличчя. Та я й сама це бачила, дивлячись у дзеркало, що досі було поруч.
-- Не зовсім, -- не припиняла дивуватися, відчуваючи, як слабшаю. -- Здається, ніби щось тисне на мене.
-- Ну нарешті й ти це відчула. Майбутня дружинонько, ти вже королева, ось і час понервувати.
-- Мабуть, ти маєш рацію, -- вхопилася за його руку та ми поволі пішли на церемонію, що мала стати початком славного правління для нас. Двох, що хотіли зжити з престолу одне одного будь-якою ціною.