Софія Вітерець - Право на кохання, Софія Вітерець

Коли я сходила на престол з посмішкою та діадемою на голові, то й гадки не мала, що цієї ж ночі тікатиму з замку, залишившись без нічого. Сама, з мінімальним резервом магії й шаленим бажанням повернути своє. Але я й близько не чекала, що попереду мене чекатиме такий довгий і складний шлях. І що кохання, яке й стало причиною цьому, знову змусить в нього повірити.

Розділ 1

– Дартене! – розпачливий крик зірвався з моїх вуст, коли веларієць, з яким познайомилася буквально кілька днів тому, у суцільній темряві стрибнув до найближчого «острівка безпеки».

– Все добре, – тонкий спалах магії замерехтів на досить таки чималій відстані від мене. – Храм незабаром зруйнується! Лови!

Тонкий ланцюг, зовні так схожий на ласо, так і не долетів до мене. Розпачливо замахала руками та ледве втрималася на одному з виступів руїни, що продовжила знищувати сама себе. Тренувальний костюм зовсім не захищав від гострих стін, у які втиснулася всім тілом. Якщо, звісно, від нього багато що залишилося, бо довгі рукава, ще чи не з початку гри, висіли на мені шматками.

Продовжувала себе картати, що не довірилася Дартену, коли він пропонував. Надто довго зволікала на початку гри, коли всі суперники кинулися вперед, а тепер, коли виходу вже майже не було, залишилася у пастці.

– Ти що там плачеш, чи що? – почула досить таки бадьорий крик набагато ближче, ніж було до цього.

– Не правда, – гордо змахнула сьози, забувши, що потрібно ще й триматися за стіну. Бо ж як інакше? Герцогині, особливо Кертійські, не плачуть.

– Так я тобі й повірив, – пролунало одразу після гучного смішка й цього разу вже здалося, ніби зовсім поруч. Але ні. Інший учасник ігор за корону був там, де й раніше, ховаючись під захисним куполом магії від уламків храму, закляття самознищення якого було вже запущеним.

Стіна захиталася та поверхня, на якій я стояла, почала осипатися маленькими камінчиками. Розуміла, що ще кілька секунд й сама полечу незрозуміло куди. Тому, побачивши яскраве світло дорогоцінного каміння, по яке ми сюди й прийшли, стрибнула з усієї сили до нього.

– Анабель! – тепер вже панікував Дартен, поки я мало не вигризала собі право на життя. От справді – ще б трохи й зубами вчепилася б у стіну.

Проте він не дав впасти. Чи принаймні намагався зробити це. Золотисте ласо-ланцюжок розрізало темряву навколо, коли я нарешті видобула зі стіни те кляте каміння. А ще якраз в той момент, коли від радощів трішки розслабилася й моя нога оступилася та я почала сповзати по гострих стінах в провалля. При чому, першим ділом ховаючи каміння в магічний мішечок.

– Хапайся! – в цьому крикові було стільки надії, що почувалася суцільною невдахою, коли зрозуміла, що навіть близько не зможу зробити цього.

– Кинь ще раз, – висячи на одній руці, розпачливо промовила я, під гуркіт каміння навколо. Розуміла, що він не зобов’язаний цього робити, коли може врятувати своє житя, але він зробив це.

З останніх сил сплела свій вогняний ланцюг, вчепившись ним в Дартеновий та поволі почала підійматися по ньому. Спітнілі долоні та вже добряче стомлені руки, ускладнювали мені цей і не без того довгий процес, але справа пішла. А ще трохи й ми вже разом стрибали у Велар (озеро, що відділяло нас від королівського замку).

– Чому ти не залишив мене? – порушила тишу, коли ми вже були виловлені з озера рибалками. Мокрі, побиті та зранені, але з блиском перемоги в очах.

– Бо захотілося, – просто стенув плечима Дартен, дивлячись на мене. Здавалося, що гіршого вигляду в мене ще ніколи не було, а в його очах бачила стільки захоплення… Хоча…може, він дивився зовсім не на мене…

– Хочеш їх? Забирай, – протягнула йому мішечок з камінням, яке потрібне було для проходження до наступного етапу.

– По-перше, якщо й візьму, то ось цей найменшенький, щоб таки пройти далі, – промовив він, так і вчинивши. – А по-друге, чому перше, що ти бачиш в людях – це щось погане. Невже не можна просто допомогти?

– Але…ти не знаєш мене, а я тебе… – не вгавала я.

– Тоді давай знайомитися, – посміхнувся Дартен, простягаючи мені свою зранену долоню. – Мене звати Дартен Веларійський, я…

– Принц…– вражено ахнула, шукаючи в його карих очах хоч натяк на відтінок волошки, притаманний особам, хто хоч раз в житті мав королівський статус.

– Я б швидше себе назвав результатом невдалого жарту, – в його голосі чітко проскочила нотка веселощів. – Мій батечко надто невдало пожартував, коли знайомився з мамою. Ну а вона, коли мене записували до реєстру громадян королівства, була сама вдома, тож… Ну ти зрозуміла.

Я розсміялася, вперше поглядаючи на брюнета з навдивовижу кучерявим волоссям, зовсім по-іншому. І найдивніше те, що чи не вперше в житті було приємно почути, що статус Дартена зовсім не такий, як думала. Навіть легше на душі стало від того, що це не якийсь там зазнайкуватий принц чи граф, а просто звичайнісінький веларієць з прекрасним почуттям гумору та навдивовижу гарним вихованням. А ще, на щастя для мене, Дартен виявився досить сильним, як на свою непоказну зовнішність, що постійно крилася за широкими сорочками, штанами та частенько якимись крислатими капелюхами. До речі, останні йому вкрай личили.

– Може щось і про себе мені розкажеш, герцогине? – вивів мене з задуми мій сьогоднішній рятівник.

– Звідки ти..? – стрепенулася, адже ще нікому з двох десятків учасників ігор за корону, не розповідала, хто така насправді.

– Стільки років жила під боком і не помічала, так? – одразу почала подумки перебирати всіх сусідів та мешканців герцогства, яких частенько бачила на святкуваннях у нашій віллі.

– Я не думала, що ти живеш в Кертійському герцогстві… – вчасно пригадала, що ми на човні, тож підскакувати на ноги від злості на саму себе явно було не варто.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍