Софія Вітерець - Право на кохання, Софія Вітерець

Останнє випробування, як той коршун, сновигало наді мною, давлячи з усією силою. В голові крутилося все-все на світі, що мала б встигнути зробити до фінального слова ведучого сьогоднішнього вечора, що нарешті оголосить правителів Веларії. А це була просто тьма речей, зважаючи, що для ритуалів потрібно було повернутися до нашого з Кормеліоном дому. 
Так і крутилася на місці, не розуміючи, за що взагалі хапатися першим. може, варто було б піти на пошуки за квітами Велари -- нашими найпоширенішими рослинками, завдяки яким так і назвали цілісіньку країну. Чи все ж варто було б пошукати ритуальне переплетення? Це мало бути щось мега потужне та максимально протирічне самому Айраску, його магії. А поки що я й гадки не мала, що б це взагалі могло б бути.
Проте все ж розуміла, що до випробування залишилися лічені години, а після нього навряд чи з'явиться час. Айраск мені вже всю голову прогудів про ту мить. Що нас оточать журналісти та піданні зі своїми запитаннями та проханнями. І тоді навіть часу на зміну вбрання може не бути, не те щоб на пошуки матеріалів для проведення ритуалу та його ж самого. Тому не довго думаючи, схопила горщик, що вже давненько мені пригледівся через рослинку, що в ньому росла та швидко покрокувала до дверей так, щоб Айраск мене не помітив. Його питання дійсно були б дуже не вчасно.
-- Ти куди? -- Айраск ніби почув мої думки та перегородив шлях до виходу.
-- Куди хочеться, -- високо задерла голову, вдивляючись в чорноту його очей. Без жодного страху чи то пак поваги.
-- Ти не можеш йти....
-- Куди забажається? Бо я твоя дружина? Ну вибачай, але ще ні. Я досі герцогиня Кертійська, а не.... -- замнулася, бо досі не знала, з якого герцогства мій майбутній чоловіченько.
-- Маролінський, -- хмикнув Айраск, побачивши моє сум'яття. Але одразу ж спохмурнів, зрозумівши, чому я цього не знаю.
-- Отож бо, -- тільки й промовила, м'яко відштовхуючи Айраска до дверей.
Свіже повітря немов підтримало, додало сил та наснаги для здійснення мого покищо лише багатообіцяючого плану. А разом з тим воно принесло до мене аромат тих самих польових рослинок, що є головними складниками всіх зіль та використовуються на всіх ритуалах для позбавлення від впливу чужорідної магії. 
Йшла так, немов і сама була причарована неземними ароматами. Та з кожним кроком все більше переконувалася, що рухаюся прямісінько до замкку. ПРоте не зовсім. Нюх привів мене до невеличкої каплички на задвірках замку, що була оточена диким, але таким прекрасним садом... Тисячі квіточок прикрашали що стіни каплички, що дерева, що навіть сам  замок. І це я ще не говорила, скільки їх було в мене прямісінько під ногами. Боялася ступити бодай один зайвий крок, аби не зіпсувати цю всю неземну красу. Таку крихку та водночас настільки ніжну...
Стала навколішки перед усім цим та просто спинилася. Я мала бодай хвилинку присвятити тому, щоб помилуватися картиною, що відкрилася моїм очам. І не знаю, що взагалі потягнуло мене за язик. але я промовила наступне.
-- Любий Кормеліоне, я знаю, що ти мене не чуєш і навряд чи коли-небудь зможеш це зробити, але... чекатиму на тебе все своє життя. Ти сам казав, що доля завжди зводила нас разом. То благаю тебе, дозволь їй зробити це знову. Ти мені потрібен, як ніхто інший у цьому світі. Я ніколи не відчувала ні до кого іншого того, того, що відчуваю просто від одного спогаду. А там же то й нічого особливого не було. Ми ще в моєму...ніі, нашому герцогстві. Пам'ятаєш, у бібліотеці? Я пішла шукати книгу, а ти побіг зі мною. Але замість пошуків ти собі гарненько сперся на полицю та почав щось читати, поки я затято нишпорила по всіх стелжах. І лише через годину ти присів на диванчик, а я нарешті побачила те, що шукала. Ох, яка ж я була тоді зла. А ти напевно й досі думаєш, що немає чого. Проте знаєш, ти не залишаєш мене байдужою. Кормеліоне, ти завжди розбурхував в мені ті емоції, які не зміг би ніхто інший. І я завжди кохала й кохатиму тебе за кожну дурничку. Бо ти такий. А ще ти сильний. Ти -- серантіон. Тому давай вже зберися й повертайся до мене. Борися. Ми, як ніхто інші, заслуговуємо на право на кохання.
Зненацька знову подув легкий вітерець. Тихий шелест квітів навколо немов щось зашепотів, заспівав. Кудись у вись полинула зграйка птахів, від несподіванки лякаючи мою стомлену та зранену душу. 
Я швидко схопила потрібні мені рослинки та покрокувала до нашого з Кормеліоном будиночка. Жадібно вдихала його запах, що досі був скрізь. Навіть всі ті квіти, які притягла з собою, не були в змозі перебити його. Легий і ніжний, той, що нагадував дім. Він завжди був до болю знайомим, але не повторювався майже ніколи. Що ж йому й було притаманним -- нотки лаванди. Ось вони й були тим самим незмінним компонентом, який мав стати основою сьогоднішнього ритуалу.
Сіла за столом та почала перебирати інгредієнти легкого зілля, що мала приготувати та полити ним каблучку. І все здавалося досить простим, якби не... я досі не знала, що використати яяк противагу магії Айраска. Це мало бути щось особливе, але не моє...
Поставила варитися зілля й пішла до невеличкої шафки, де зберігалися Кормеліонові речі. Проводила по ним рукою, відчуваючи до болю знайомі тканини. Ось в цьому він був, коли я нарешті зрозуміла, що Дартен -- це і є Кормеліон. А це було вбране на ньому тоді, коли я вперше замислилася про те, як сильно його кохаю. А це в пилюці залишилося з тих днів, коли ми ганялися за Елізабет, але безуспішно, звісно. 
А ось це... На секунду мені здалося, як щось замайоріло десь збоку. Це було схоже на спалах, але немов сонячного зайчика, які пускало ласкаве сонце. Трішки повернулася назад і прослідкувала, що це мерехтіння линуло десь з-під дивану. Не довго думаючи, присіла та без жодного страху почала обмацувати підлогу, швидко наткнувшись на холодне металеве кружаальце. 
-- Кормеліон, -- ахнула, адже й самій не вірилося, що могла забути про прощальний подарунок коханого. Той самий останній... Ідеальний...
Крутила в руках перстень, розуміючи, що він просто прекрасний. Легкий, ненав'язливий та цілком в моєму стилі. А ще й це гравіювання "Я завжди буду поруч"...
-- В моєму серці, -- промовила, чомусь підсвідомо одягаючи прикрасу собі  на палець. Той самий, на якому вже красувалася обручка від Айраска.
Я взяла каструльку з зіллям, що вже встигло охолонути через мої довгі метання по будинку й вилила все собі на руку. На той самий безіменний палець, де під дією магії відбувалося диво. Обидві обручки об'єдналися, утворюючи одну унікальну красу та водночас потужний артефакт. Ззовні це була та сама обручка Айраска, проте зсередини на ній світилися прощальні Кормеліонові слова "Я завжди буду поруч".