Альош Штегер - Прощення

але смерть як така їй невідома. Якщо нищиться плівка, якщо знімок вицвітає, то це проблема не фотографії, а часу. Якщо формат знімка застарілий, це проблема програмного забезпечення. Ти розумієш, Білий, що ми — безсмертні? Усе, що нас оточує, є і буде вічним. Фотографія — живий доказ цього. Не залишиться спогадів. Залишаться фотографії.

— Може й так, але тільки за однієї умови, — говорить Білий.

— Якої? — питає Ґубець.

— Що смерть оновлюється. Щоразу, коли настає смерть, послідовність пам’яті стирається. Ґубець, скажи мені, хто тринадцятий член «Великого Орка»?

Ґубець голосно кахикає і витирається рукавом.

— Цей кондиціонер мене вбиває, Адаме. Я дійсно не знаю, про що ти говориш, я не знаю тих рокерів. Але ти так цікаво говориш про смерть. Ти їй ніби співаєш своєрідну оду.

— Ні. Я думаю, що хтось нею живиться: той, хто стоїть над системою і керує нею. Він має своїх наглядачів. Більшість із них навіть не знає, яку роботу виконує, інші ж, обрані, інформовані краще. Я припускаю, що ви, репортери, знаєте найбільше. У вас є знімки всіх.

— На жаль, не всіх, Адаме, але більшість справді зафіксована камерою. І нові кандидати на посаду мера. Зізнаюся тобі: якщо ти вмієш читати фотографії, можеш з великою певністю передбачати майбутнє. А якщо ти можеш передбачити майбутнє, то можеш впливати на нього. Більше того, якщо ти вмієш відчитати фотографії, то здатен навіть змінити долю людей на знімках. Я можу досить точно визначити, хто переможе на дострокових виборах міського голови.

— Мабуть, можеш назвати і нових членів «Великого Орка», — сухо каже Білий.

У цей момент з’являється Роза. Білий дивиться на неї, Роза заперечно хитає головою.

— Пані Портеро, приємно бачити вас знову, — каже Ґубець. — Знаєте, Ви надзвичайно фотогенічні. Я б із задоволенням ще Вас пофотографував. Судячи з обличчя, ваші предки походять з Латинської Америки?

— Куба, — відповідає Роза.

— Кажуть, у вас там багато santeríe[45]? Я не знаю, ніколи не бував на Кубі, але мрію про це. Кажуть, Гавана чарівна.

Роза мовчить і дивиться на Білого.

— Хоча в нас теж побутують і магія, і ворожбитство. Минулого тижня я працював із журналістом, який пише для англійських газет. Він готував репортаж про таємні культи та секти в Центральній Європі. Ми були біля Балатону. Хто б міг подумати, що угорці — майстри з організації сект. У них їх там, мабуть, чимало. Та для знімкування було замало об’єктів. Фотографуєш озеро, очерети, порожні церемоніальні кімнати. Справді, досить нудно. Значно цікавішими виявилися фотографії туристів, людей, які прогулюються, дітей, що бавляться в пісочниці. У мене є чудові фото близнючок — однояйцевих блондинок, красунь, які гралися машинками в пісочниці. Так би й забрав із собою, такі вони були милі. Чому ви раптом зблідли, пані Портеро?

— Досить, Ґубець, отець Кирилов усе нам розповів. Перестань прикидатися, — шипить Білий і хапає Ґубеця за комір.

— Пусти мою куртку, Білий, люди подумають, що тепер здурів ти, — спокійно каже Ґубець і знімає руку Адама. — У цій країні існує явище, яке називається свобода преси. Журналісти — порода під захистом, хіба ти не знаєш? Хіба в Австрії інакше? Пані Портеро, як на Вашу думку, в Австрії журналісти працюють у кращих умовах, аніж ми тут? Ви журналістка, чи не так? Хоча я не знайшов Вашого прізвища в жодному переліку журналістів австрійського національного радіотелебачення. Я присягаюсь, Ви й не схожі на журналістку. Вас занадто цікавить одна конкретна тема. Наприклад…

— Наприклад, що? — тихо питає Білий.

— Наприклад, підводна риболовля. Зокрема вилов головоногих. Яке страшне слово, Білий, не вважаєш? Головоногі, ноги в голові, жах якийсь. Але водночас назва вказує на характер головоногих. Вони головою думають і рухаються.

— Вони роблять іще дещо, — каже Білий. — Вони вбивають.

— Це роблять такі, як ти, Білий. Ти прийшов сюди, щоб убити й мене? Це буде важко. Занадто багато жертв за дуже короткий час у такому маленькому містечку як Марибор. Усі сліди ведуть до вас, і я не вірю, що вам це зійде з рук. Особливо після того, що сталося з мером. Якщо відверто, Адаме, то я не вірю, що ти зможеш переступити через поріг цього театру. Дивіться, який збіг! Там стоїть пан Ґрос. Дуже амбітний молодий криміналіст, тобі не здається? Таким, як він, потрібні свої жертви, свої перемоги, своє самоствердження. Він іде, прямує просто до нас. Зачекайте, зачекайте, я повинен зафіксувати цей історичний момент.

Ґубець починає фотографувати Ґроса. Висока постать великими кроками наближається з іншого боку фойє. Білий кидається і штовхає Ґубеця на Ґроса. Фотоапарат падає, уламки скла і пластику розлітаються по мармуровій підлозі. Роза Портеро і Білий біжать.

— Сюди! — кричить Білий і тягне за собою Розу до глядацької зали.

— Стояти, поліція! — звучить високий писклявий голос Ґроса. Роза і Білий лавірують між порожніми місцями, кидаються на сцену, пробігають повз сценічних робітників, що демонтують декорації.

— Куди, куди ми біжимо? — питає Роза, коли вони, задихані, опиняються в темряві за якимись дверми.

— Тут є кілька виходів. Ми якось виберемося, я знаю театр як свою кишеню ще з давніх часів, — пояснює Білий.

— Ми втратили Ґубеця. Ми ніколи більше його не знайдемо, — шепоче Роза.

— Я би не був таким упевненим, — каже Білий.

— Буде занадто пізно, Адаме. «Великий Орк» знайде нових членів. Навіть якщо нам вдасться втекти, знайти Ґубеця й відпустити його душі — усе буде намарне. Хоча ми ще не знаємо, хто є тринадцятим членом, — шепоче Роза.

За дверима чутно писклявий голос.

— Вони десь тут. Заблокуйте всі виходи. Очистіть театр. Де підкріплення? Гаразд, гаразд.

Білий намацує вимикач і вмикає світло. Вони в гримерці: перуки, косметика, старі дзеркала, древні меблі.

— Сюди, — шепоче Білий і тягне Розу за собою.

Темний прохід, двоє дверей. Перші замкнені.

— Чорт, — тихо лається Білий.

Другі двері відчиняються. Знову коридор, сходи. Адам і Роза спускаються під сцену. Над ними лунає голос Ґроса. Він комусь телефонує. Наростає звук поліцейських сирен. Роза роззирається.

Тьмяне світло, кругом куліси, ангел із пап’є-маше, у кутку величезна пташина клітка, трохи далі плюшевий верблюд, вішалки зі старими костюмами.

— Білий, Портеро, ми знаємо, що ви тут. Здавайтеся. Ховатися нема сенсу. Ви не зможете втекти: театр оточено.

Хоч голос Ґроса смішний і високий, однак звучить він упевнено й переконливо.

— Сюди, — шепоче Білий.

У сусідній кімнаті Роза бачить ще більше куліс. На мить їй здається, що її око вихопило щупальце великого восьминога, яке нечутно шмигнуло кімнатою.

Обидва виходи заблоковані.

— Що робимо? — запитує Роза.

— Треба вертатися назад, — каже Білий. — Покинути склад. Кілька виходів є там.

— А пожежний де?

— Пожежний тут.

Білий і Роза Портеро повертаються. Ліворуч висять єгипетські маски, стоять римські стовпи, валяється розбита неонова вивіска «БАР», великі арки з кольоровими лампочками, поворотні коліщата.

— Сюди, — скеровує Білий.

Адам озирається у напівтемряві, але Рози не бачить. Він повертається назад, у тінь куліс.

— Розо, Розо, де ти?

Хлипання. Жінка сидить на підлозі. З правого черевика стримить шматок деревини.

— Чорт, — стогне Роза.

Білий оглядає її ногу.

— Ти наступила на цвях, він заліз у ногу збоку. Я витягну його. Готова?

Роза дивиться на Білого заплаканими очима й киває. Міцно стискає зуби. Приглушений