Альош Штегер - Прощення

— Її душі відпущено, вона вже не віщуватиме, — відповідає Білий, оглядаючись довкола. — А Вода, його вже знайшли?

— Ще ні, — відповідає Роза, — не думаю, що гостина ще тривала б, якби його знайшли. Хай там що, він — мер міста.

Білий знизує плечима.

— Ти цього міста зовсім не знаєш. Для більшості присутніх цей вечір стане незабутнім не через виставу, а через те, що в театрі сталася подія, яку можна буде обговорювати ще багато днів поспіль.

— Ти дізнався, хто два останні члени «Великого Орка»?

Білий хитає головою: «Нана не розповіла мені нічого важливого».

— Отже, скринька отця Кирилова — наш останній шанс. Якщо ми не розгадаємо загадки скляної лінзи і порожніх ясел, справі кінець.

— Якраз навпаки, — каже Білий. — Боюся, що тоді кінець не настане.

— Як скажеш, — невдоволено реагує Роза.

— Білий, пані Портеро, будь ласка, усміхніться, — чується голос Ґубеця.

Спалах. Ґубець перевіряє якість фотографії на дисплеї.

— Ти якийсь напружений, Адаме, розслабся. Хіба вистава тобі не сподобалася?

— Вистава непогана, особливо перша дія, — каже Білий. — А наприкінці вийшов Андреас чи ні?

—  Та де. Було ясно, що він цього не зробить. Мабуть, навіть ця страва — його послання мариборській публіці. Торт із ковбас, оце так!

— Люди, мабуть, люблять кранські ковбаси, поглянь, який тлум, — каже Білий.

— Ну бо задурно. Де ж це бачено, щоб давали безплатно і не було тлуму? Але ми, Адаме, знаємо, що на дурняк не буває нічого, правда ж? — каже Ґубець і знову клацає фотоапаратом.

— Звідки він знає моє ім’я? — шепоче Роза Білому, коли Ґубець відходить.

— Ми ж представилися, — згадує Білий.

— Так, але мого прізвища ти йому не сказав, — каже Роза, — я звернула увагу, бо зазвичай ти його називаєш. І ще дещо. Здається, я здогадуюся, що означає лінза, яку отець Кирилов залишив нам у своїй шопці як натяк на дванадцятого члена «Великого Орка». Це не маленька лупа, як ми думали, Адаме, це об’єктив фотокамери.

Білий дивиться на Розу. Тієї ж миті знизу чуються крики. Адам і Роза збігають сходами униз. Натовп людей оточує мера Воду. Міран Вода стоїть навкарачки і лиже підлогу. Незабаром з’являються медики. Вода втікає від них. Люди відступають убік, мер видирається вгору на один із декоративних металевих рельєфів у фойє, повзе над натовпом, що стоїть і спостерігає. Чоловік зупиняється під стелею, починає підстрибувати вгору і вниз, видаючи звіриний рик. Медики збентежені. Вони ніяк не можуть спіймати хворого. Потім хтось оговтується і приносить кілька ковбасок. Ними Воду заманюють додолу. Щойно він починає закидати собі в рота кранські ковбаски, медики кидаються на нього, після короткої боротьби приборкують і відвозять геть.

— Іди за ними, — каже Білий Розі. — Подивися, чи Маус і Ґрос будуть на вулиці, коли Воду садитимуть у швидку.

Роза киває і йде за медиками.

Люди дуже схвильовані. Хтось збуджено розповідає, як із зачиненої кабінки в чоловічій убиральні долинали незвичні звуки. На стукіт ніхто не відгукувався, тож вони пішли до адміністратора. Коли кабінку відчинили, то побачили, як Вода облизує нутрощі унітаза. Його голова була мокра від води, а обличчя обліплене клаптями розмоченого туалетного паперу. Якийсь чоловік розповідає слухачам, що Вода стрибнув на них наче скажена мавпа, й усі розбіглися. Коли ж наважилися підійти ближче, він облизував пісуари. А тоді, нарешті, прибула швидка.

Трагічна доля мера — шок для міста, особливо для його еліти. Люди питають, чи є зв’язок між божевіллям очільника міста і божевіллям директорки міського кладовища. Більшість переконана, що обоє були під дією наркотиків. Але яких? І чи вони самі прийняли дурман, не розрахувавши дозу, чи стали жертвами підступу? Для багатьох із присутніх це означає зміну розстановки політичних сил у місті. Що буде, якщо Вода не повернеться в норму? Чимало людей тісно пов’язані з мером саме бізнесом. Білий бачить стурбовані обличчя, відчуває, як за масками похмурих та занепокоєних лиць стрімко прораховуються ситуації та програються різні сценарії.

— Здається, Марибор чекають дострокові вибори, — голос Ґубеця за спиною Білого.

Адам повертається, його засліплює спалах.

— Будь ласка, усміхнись, — каже Ґубець. — Ось так.

Ґубець вивчає екран фотокамери.

— Ні, ці фотографії не вдалися, Адаме, ти надто похмурий. Перші фото значно кращі, хоча мені здається, що ти на них в іншому одязі. Я не знаю нікого, хто під час вистави переодягався би. Це цікаво, Адаме. Тільки ти і, звісно, актори на сцені. Хоча весь світ, як нам добре відомо, — театр.

— У тебе фотографічна пам’ять, Ґубець, — каже Білий.

— Ні. У мене дещо значно краще, ніж пам’ять. Кадри. Знаєш, такий архів — справді коштовна річ, але тільки для того, хто зможе відчитати фотознімки. Що таке фотографія без своєї історії? Уяви, як усе виглядатиме через декілька сотень років, коли всі ці світлини стануть доступними нашим нащадкам. Колись минуле можна було знищити, але тепер — ні, тепер, Адаме, нічого знищити не можливо.

— І навіть фотографії мера, який облизує пісуари?

— Вони вже в інтернеті, Адаме. Побачиш, як за годину кількість відвідувачів мого сайту сягне тисячі тисяч. Нині влада в того, хто володіє інформацією, а не грішми, це вже зрозуміло.

— Хто має фотографії, той володіє світом?

— Хто має фотографії та знає, як їх прочитати, той володіє світом, — поправляє Ґубець, підносить об’єктив і знімає, як міністерка культури виходить із театру.

— Сьогодні міністерка і Вода домовлялися про відкриття державного пам’ятника жертвам післявоєнних убивств на площі перед театром. У них, мабуть, серйозні плани. Хтозна, що з того всього буде тепер, коли Вода збожеволів. І навіть якщо він повернеться до нормального стану, після всіх цих видовищ він уже політичний труп, Білий. Дострокові вибори мера, кажу тобі. Максимум три місяці — і ми голосуватимемо.

— Ти маєш фотографії всіх членів «Великого Орка», Ґубець? — питає Білий.

Ґубець знову піднімає камеру і фотографує заступницю мера, яка знервовано, сказати б, безнадійно, заломлює руки, роблячи заяву для місцевої газети.

— Ти ставиш дуже незвичайні питання, Адаме. Хто цей «Орк»? Якась нова музична група?

— Я думав, ти знаєш, хто такий «Великий Орк».

— Звідки мені знати, Адаме? Я не всевидющий, — каже Ґубець.

— У тебе є фотографії майже всіх, хто в цьому місті має хоча б якусь вагу, хіба ні? — каже Білий. — Хтозна, що саме ти бачив і документував.

— Ти знаєш, що таке заповітна мрія кожного фотокореспондента, Білий? Не тільки зазнімкувати мера, який поїхав дахом і облизує пісуар, а сфотографувати те все, що бачить не тільки він сам, а й хтось інший. Повний архів, уявляєш? Наші очі схожі на камери, які від зачаття до смерті спостерігають за усім. Ну і щоб усе задокументоване стало публічним та доступним.

— Маєш на увазі якийсь універсальний архів? — уточнює Білий. — І наших мрій?

— І наших мрій, — каже Ґубець, розправляючи спортивні штани.

— І наших страхів та кошмарів?

— Так, — підтверджує Ґубець.

— Непогано, — каже Білий. — Однак я чув про дещо набагато цікавіше.

— І..?

— Архів усіх мертвих душ. Архів усього, що сталося з ними і що з ними відбувається у різних сузір’ях після смерті.

Ґубець посміхається.

— Фотографії смерть невідома. Світлина залежна від матеріального носія,