Альош Штегер - Прощення

Білий витягує з її ноги скалку з цвяхом.

— У тебе кров, треба перев’язати рану, — каже чоловік.

— Ні, Адаме, залиш мене тут.

— Не може бути й мови. Розо, раз ми вже врятувалися, врятуємось і тепер, побачиш. Треба сподіватися на щастя.

Роза болісно посміхається. Пробує підвестися, але їй це не вдається. Білий підтримує жінку. Вона намагається стрибати поруч із ним на одній нозі. Білий бере її на руки й несе. Нагорі чути кроки багатьох людей, близько.

— Ми мусимо негайно заховатися.

Білий кладе Розу за макетом сфінкса.

— Зачекай тут, Розо. Я обіцяю, що повернуся і ми разом вийдемо звідси.

Роза киває, стискає Адамові руку, цілує її. Чоловік дивиться їй у вічі, жінка глибоким поглядом — у вічі йому. Мільйони років, короткий момент — яка різниця, коли і де ми знову зустрінемося? Білий мовчки киває і зникає. Тієї ж миті в приміщенні засвічуються всі лампи. Роза бачить на стелі відбиток величезного спрута. Їй увижається? Хіба це не відображення перуки, що висить біля настінного бра?

Двері відчиняються. Білий в останню секунду встигає пірнути за велике дзеркало. У приміщення заходять три поліцейські та Ґрос. Вони розділяються і прочісують кімнату. Білий міцно стискає дзеркало, готовий ударити ним того, що наближається до нього. Тієї ж миті з іншого боку приміщення долинає глибокий різкий голос:

Blanca tortuga, luna dormida,

¡Qué lentamente caminas![46]

Це голос Рози. Поліцейські біжать. Адам, скориставшись цим, кидається до виходу і збігає сходами. Один з поліцейських помічає його, вигуки: «Стій!», метушня. Білий озирається, та не бачить ані Рози, ані переслідувачів — лише сходи, що ведуть назовні з величезної гробниці.

Йому це привиджується? Це дуже давній спогад? Які події сходяться в одній точці в момент між життям і смертю — десь далеко, по той бік часу?

— Пані Портеро, — каже Ґрос, піднімаючи Розу з підлоги, — побачимо, як ви співатимете там, куди ми Вас зараз відведемо.

Роза поправляє розтріпане волосся. Поліцейські одягають на неї кайданки. Вона пробує стати на поранену ногу, але не може. Тому з неї їх знімають і допомагають дійти до виходу.

— А Ваш друг Білий? Нічого не знаєте? Не хочете знати? — питає Ґрос. — Не хвилюйтеся, ми його знайдемо, він не зможе втекти, театр оточено.

Роза мовчки стрибає на лівій нозі. Над нею хитаються линви, довгі сталеві троси, які піднімають сценічну завісу. Порожня велика зала. Повністю освітлена. Кілька поліцейських, що оглядають ряди сидінь, нагадують зуби гігантської потвори, яка розтулила свої щелепи.

— Зачекайте тут, — каже писклявим голосом Ґрос.

Він відходить убік і розмовляє з поліцейським. Тоді ж у велику залу залітає голуб. Поліцейські на мить підводять голови й продовжують шукати втікача. Роза уважно оглядається довкола: чи нема якого знака від Білого. Нога заніміла від болю. Роза відриває підошву від підлоги. На дошках сцени — світло-червоний слід крові. Жінка кілька секунд його розглядає. Вона бачить якийсь малюнок у лініях, що перетинаються.

Скринька отця Кирилова? Хто тринадцятий член «Великого Орка»? Кого нема в яслах? Хто не позначений предметом, який би вказував на походження, прикмети, характер? Хто відсутній і присутній водночас?

— Пані Портеро, знову Вас бачу! Усміхніться, будь ласка, — перериває її роздуми голос Ґубеця. Маленький кишеньковий фотоапарат клацає двічі, тричі.

Ґубець вивчає фотографії, сумно хитає головою.

— Звісно, «Кеноном» я зробив би кращі знімки, але й цього буде достатньо. Ви розбили мою улюблену камеру, місіс Портеро, так само, як хотіли б знищити «Великого Орка». Нічого у вас не вийшло. Ще на Балатоні їм слід було принести Вас у жертву. Та нічого. Завтра «Великий Орк» буде сильнішим, аніж будь-коли раніше. А камеру не беріть до серця, у мене ще кілька таких знайдеться, — насміхається Ґубець. — О, пане майбутній інспекторе Ґросе, будь ласка, підходьте: я зроблю фото, яке облетить усі газети цієї країни. Нехай світ побачить, хто зумів упіймати втікачку — убивцю й отруйницю.

Ґрос відмахується рукою.

— Що ти тут робиш, Ґубець? Триває слідство, тебе взагалі тут не повинно бути.

— Ох, ну ти ж знаєш, яке наше місто: люди між собою знаються, вони розуміють, що ти — герой. Ви завершуєте розслідування справи і незабаром спіймаєте другого вбивцю. Підійди, будь ласка, хіба люди не заслуговують побачити не тільки убивцю, а й героя дня?

— Добре, але я стану отут, позаду, — тихо каже Ґрос писклявим голосом.

— Мудро, дуже мудро, — сміється Ґубець, — дуже мудро.

— Пані Портеро, будь ласка, не посміхайтеся, — регоче Ґубець, нахиляючись, щоб сфотографувати Розу зблизька і Ґроса на задньому плані.

Спалах. Вогонь розтинає тіло Рози. Роза бачить, як розлітаються уламки металу з автомобіля, застиглі погляди своїх близнючок, скалки скла летять у повітря, її розвертає і перекидає. Момент, який забере в неї життя. Смерть і нове призначення. Людина думає, що вона — господар своєї долі, але… Стара жінка обходить стіл, на якому сидить маленька дівчинка, незрозуміле бурмотіння, бабуся двома пучками по черзі гасить полум’я свічок. Темрява. Погнуті металеві листи, предмети летять у просторі, зблискує час. Тоді і тепер. У світлі спалаху пурхає голуб. Мирно, склавши крила, він спускається, сідає між Ґубецем й Розою. Ґубець нахиляється, він чекає, поки Ґрос підійде до інших поліцейських.

Мов поранений звір кидається Роза Портеро на Ґубеця. Металеві пальці правої руки хапають його за шию. На мить зовсім близько вона бачить його здивований, переляканий погляд. Хто чий кат? Які ролі, які долі, які механізми спрацьовують за частку секунди? Залізні пальці Рози стискаються на горлі, ніби кліщі. Очі Ґубеця закочуються, погляд меркне.

Поліцейські відтягують Розу від Ґубеця занадто пізно. Ґубець лежить нерухомо, язик наполовину вивалився, очі розчахнуті, голова хитається, ніби маятник у годиннику, який зупинився.

— Вона зламала йому шию, зламала йому шию! — занепокоєно вигукує поліцейський.

Ґрос пищить: «Вдягніть на неї кайданки, заберіть її! Ти за це дорого заплатиш, паскудо, дорого заплатиш!»

Поліцейські вдягають на Розу Портеро кайданки, волочать її вбік. За нею тягнеться смуга — кривавий підпис.

— Геть, геть, заберіть її звідси! — кричить Ґрос.

Роза бачить, як він люто вдаряє ногою голуба, що сидить на тілі Ґубеця. Голуб злітає і знову сідає там само.

— Ні фіга собі, яка рука, бачив? — каже один із двох поліцейських, які виводять Розу.

— Дівчинко, якщо будеш так поводитися з людьми, погано закінчиш, — кидає інший.

— Як і її друг. Цікаво, як вона бере член?

— Та з нього б нічого не лишилося, — регоче перший поліцейський. — Ти зробила велику дурницю, коли перед усіма вбила головного репортера міста. Тобі цього ніхто не простить.

— Хіба сама собі, — каже другий.

Навпроти театру стоїть поліцейська машина, в яку вони заштовхують Розу; жінка вдаряється головою об кузов автомобіля.

Вона відчуває, як кров повільно заливає обличчя, а не тільки ногу у взутті. Якась тварина в ній усередині робить її сильнішою і рішучішою. Роза торкається рубця за вухом. Звідти сочиться слиз, схожий на молоко.

— Не переживай, до весілля заживе, — кидає поліцейський.

Обоє регочуть. Двигун автомобіля починає гудіти.

— А в тебе, мала, буде купа часу, щоб загоїти всі рани, — докидає інший.

Знову сміх.

Поліцейська машина об’їжджає театр, зупиняється