Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь

УПІ, королю іспанський!» Я хотів був виткнути голову, та потім подумав: «Ні, братіку, не обдуриш! Знаємо ми тебе: знов литимеш холодну воду мені на голову». Він, одначе, побачив мене і вигнав палицею з-під стільця. Надзвичайно боляче б’є проклята палиця. А втім, за все це було мені нагородою відкриття: я довідався, що кожен півень має свою Іспанію, що вона в нього міститься під пір’ям. А великий інквізитор пішов, проте, від мене гнівний і погрожуючи мені якоюсь карою. Та я зовсім не звернув уваги на його безсилу злість, знаючи, що він діє, як машина, як знаряддя англійця.

Чи 34 сло. Мць ркуо. йитюЛ 349.

Ні, я більше не маю сили терпіти. Боже! що вони роблять зо мною! Вони ллють мені на голову холодну воду! Вони не зважають, не бачать, не чують мене. Що зробив я їм? За що вони мучать мене? Чого вони хочуть від мене, бідолашного? Що можу дати я їм? Я не маю сили, я не можу знести всі муки їх, голова горить у мене і все йде обертом передо мною. Рятуйте мене! візьміть мене! дайте мені тройку бистрих, мов вихор, коней! Сідай, мій фурмане, дзвони, мій дзвіночку, рвоніть, мої коні, і несіть ви мене з цього світу! Далі й далі, щоб не видно було нічого, нічого. Ген небо клубочиться передо мною; зіронька сяє здалека; лине ліс з темними деревами та місяцем; сизий туман стелеться під ногами; струна дзвенить у тумані; по цей бік море, по той бік Італія; он і руські хатки манячать. Чи не дім то мій синіє вдалині? Чи не мати моя сидить край вікна? Матінко, рятуй свого бідного сина! зрони сльозину на недужу його голівоньку! глянь, як мучать вони його! пригорни до грудей своїх бідного сирітку! Немає йому місця на світі! Матінко! пожалій бідне своє дитятко!.. А чи ви знаєте, що в алжирського дея[144] під самим носом ґуля?

Переклад М. Рильського

Рим*

Уривок

Спробуй глянути на блискавку, коли, розкраявши чорні, як вугіль, хмари, нестерпно затріпоче вона цілим потоком блиску. Ось такі очі в альбанки[145] Аннунціати. Все нагадує в ній ті античні часи, коли оживлявся мармур і блищали скульптурні різці. Густа смола волосся важкою косою піднеслася двома кільцями над головою і чотирма довгими кучерями розсипалася по шиї. Як не поверне вона сяючий сніг свого обличчя — образ її весь відбивався в серці. Чи стане профілем — благородством дивним дихає профіль, і визначається краса ліній, яких не створював пензель. Чи обернеться потилицею з підібраним догори чудесним волоссям, показавши сліпучо-білу позаду шию і красу невиданих землею пліч — і там вона чудо. Але чудесніше над усе, коли гляне вона прямо очима в очі, водрузивши холод і завмирання в серце. Повний голос її дзвенить, як мідь. Ніякій гнучкій пантері не зрівнятися з нею[146] в бистроті, силі й гордовитості рухів. Все в ній вінець творіння, від пліч до античної дихаючої ноги й до останнього пальчика на її нозі. Куди не піде вона — вже несе з собою картину: чи спішить увечері до фонтана з кованою мідною вазою на голові — все навколо, обнімаючи її, проймається дивною гармонією: лише відходять у далечінь чудесні лінії альбанських гір, синіша глибина римського неба, пряміше летить угору кипарис, і красуня південних дерев, римська пінна, тонше й чистіше вимальовується на небі зонтикоподібною, майже пливучою на повітрі верхівкою. І все: і сам фонтан, де вже стовпилися в купу на мармурових східцях, одна за одну вища, альбанські городянки, переговорюючись сильними срібними голосами, поки вода по черзі б’є дзвінкою алмазною дугою в підставлювані мідні чани, і сам фонтан, і сам натовп — все, здається, для неї, щоб яскравіше виявити торжествуючу красу, щоб видно було, як вона веде перед в усьому, подібно до того, як цариця веде за собою придворний чин свій. Чи святкового дня, коли темна дерев’яна галерея, що веде з Альбано до Кастель-Гандольфо[147], вся повна святково прибраного народу, коли мелькають під її похмурим склепінням чепуруни міненті[148] в бархатному вбранні, з яскравими поясами і золотистою квіткою на пуховім капелюху, бредуть чи мчать навскач осли з напівпримруженими очима, мальовничо несучи на собі струнких і сильних альбанських та фраскатанських жінок[149], що далеко виблискують білими головними уборами, або несучи зовсім не мальовничо, з трудом і спотикаючись, довгого, непорушного, в гороховому непроникному макінтоші англійця, який скорчив у гострий кут свої ноги, щоб не зачепити ними землі, або несучи художника в блузі, з дерев’яним ящиком на ремені й чепурною вандіківською борідкою, а тінь і сонце перебігають поперемінно по всій групі — і тоді, і в той святковий день з нею далеко краще, ніж без неї. Глибина галереї видає її з хмурної темряви своєї всю сяючу, всю в блиску. Пурпурне сукно альбанського її вбрання спалахує, як іщер, торкнуте сонцем. І, зустрівши її, зупиняються як укопані: і чепурун міненте з квіткою за капелюхом, мимоволі вигукнувши; і англієць у гороховому макінтоші, виявивши запитальний знак на кам’яному обличчі своєму; і художник з вандіківською борідкою, який довше за всіх зупинився на одному місці, подумуючи: «То ж була б чудова модель для Діани[150], гордої Юнони[151], спокусливих Грацій і всіх жінок, які тільки передавалися на полотно!» — і сміливо думаючи в той же час: «То ж був би рай, якби таке диво прикрасило назавжди смиренну його майстерню!»

Але хто ж той, чий погляд невідхильніше втупився за її слідом? Хто стежить за її словами, рухами і перебігом думок на її обличчі? Двадцятип’ятилітній юнак, римський князь, нащадок фамілії, яка являла собою колись честь, гордість і безслав’я середніх віків, а нині пустинно догоряє у пишному палаці, розписаному фресками Гверчіна[152] й Караччей[153], з потьмянілою картинною галереєю, з полинялими штофами, лазурними столами й посивілим, як лунь, maestro di casa[154]. Недавно з’явився він на римських вулицях, несучи свої чорні очі, що метали вогні з-за перекинутого через плече плаща, ніс, окреслений античною лінією, слонову білизну лоба та кинутий на нього літучий шовковий кучер. Він з’явився в Римі після п’ятнадцяти років відсутності, з’явився гордим юнаком замість ще недавно бувшого дитяти.

Але читачеві треба знати неодмінно, як же це сталося, і тому пробіжимо