Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь

і я теж; проте я не подав жодного знаку, що я іспанський король. Вважав, то не годиться назвати себе тут-таки, прилюдно; бо треба найперше представитися до двору. Мене затримувало тільки те, що я досі не маю королівського костюма. Хоч би яку-небудь дістати мантію. Я хотів був замовити кравцеві, та то справжні осли, до того ж вони зовсім занехаяли свою роботу, кинулись на афери і здебільшого вкладають на вулиці бруківку. Я вирішив зробити мантію з нового віцмундира, який надівав всього тільки два рази. Але щоб ті мерзотники не змогли зіпсувати, то я сам надумав шити, замкнувши двері, щоб ніхто не бачив. Я порізав ножицями його всього, бо крій повинен бути зовсім інакший.

Числа не пам’ятаю. Місяця теж не було. Було чорт знає що таке.

Мантія зовсім готова й пошита. Мавра скрикнула, коли я надів її. Проте я ще не наважуюсь представлятися до двору. Досі немає депутації з Іспанії. Без депутатів не годиться. Не матиме ніякої ваги моя гідність. Я чекаю їх з години на годину.

Число 1.

Дивують мене страшенно депутати своїм зволіканням. Які б то причини могли їх затримати. Невже Франція? Так, це найнесприятливіша держава. Ходив довідатись на пошті, чи не прибули іспанські депутати. Та поштмейстер страшенно дурний, нічого не знає: немає тут, каже, ніяких іспанських депутатів, а листи коли хочете написати, то ми приймемо за встановленим курсом. Чорт забирай! Що лист? Лист дурниця. Листи пишуть аптекарі…

Мадрид. Февруарій тридцятий.

От я і в Іспанії, і так воно хутко трапилось, що я ледве міг отямитись. Сьогодні рано з’явилися до мене депутати іспанські, і я разом з ними сів у карету. Мене здивувало, як швидко ми їхали. Мчали ми так швидко, що за півгодини досягли іспанських кордонів. А втім, тепер же по всій Європі чавунна колія[137], і пароплави їздять надзвичайно скоро. Чудна земля Іспанія: коли ми зайшли до першої кімнати, то я побачив безліч людей з виголеними головами. Я, одначе, дорозумівся, що то, певне, чи домінікани, чи капуцини, бо вони голять голови. Надзвичайно дивною видалась мені поведінка державного канцлера, який вів мене за руку; він пхнув мене в невелику кімнату і сказав: «Сиди тут, і коли ти взиватимеш себе королем Фердінандом, то я виб’ю з тебе цю охоту». Та я, знаючи, що це було тільки випробування, заперечив, за що канцлер ударив мене два рази палицею по спині й так боляче, то я мало не крикнув, проте стримався, згадавши, що то рицарський звичай, коли вступаєш у високе звання, бо в Іспанії ще й до цього часу живуть рицарські звичаї. Залишившись на самоті, я вирішив узятися до справ державних. Я відкрив, що Китай та Іспанія одна і зовсім та сама земля, і тільки через неуцтво вважають їх за різні держави. Я раджу всім написати зумисне на папері Іспанія, от і вийде Китай. Але мене, одначе, надзвичайно засмутила подія, що має статися взавтра. Взавтра о сьомій годині відбудеться дивне явище: земля сяде на місяць[138]. Про це і славетний англійський хімік Веллінгтон[139] пише. Правду кажучи, відчув я неспокій на серці, коли уявив надзвичайну ніжність та неміцність місяця. Адже місяць роблять звичайно в Гамбурзі; і препогано роблять. Я дивуюсь, як не зверне на це уваги Англія. Робить його кривий бондар[140], і видно, що дурень ніякого поняття не має про місяць. Він поклав просмолений канат і трохи оливи; і через те по всій землі сморід страшенний, що треба затуляти носа. І через те сам місяць — така ніжна куля, що люди ніяк не можуть жити, і там тепер живуть самі тільки носи. І тому ми своїх носів бачити не можемо, бо всі вони перебувають на місяці. І коли я уявив собі, що земля речовина тяжка і може, насівши, на борошно розмолоти носи наші, то охопив мене такий неспокій, що я, надівши панчохи й черевики, поспішив до зали державної ради з тим, щоб віддати поліції наказ не допустити, щоб земля сіла на місяць. Капуцини, що їх дуже багато застав у залі засідань державної ради, були люди вельми розумні, і коли я сказав: «Урятуймо, панове, місяць, бо земля хоче на нього сісти», — то всі миттю кинулись виконувати мою монаршу волю і багато їх полізло на стіни для того, щоб дістати місяця; та на той час увійшов великий канцлер. Побачивши його, всі порозбігались. Я, як король, залишився сам. Але канцлер, на диво мені, ударив мене палицею, і прогнав у мою кімнату. Таку-то силу мають в Іспанії народні звичаї!

Січень того самого року, що випав після лютого.

До цього часу не можу зрозуміти, що воно за земля така Іспанія. Народні звичаї та етикети придворні зовсім надзвичайні. Не розумію, не розумію, зовсім не розумію нічого. Сьогодні обголили мені голову, хоч я й кричав з усієї сили, що не хочу бути ченцем. Та я вже не можу й пригадати, що було зо мною тоді, коли почали капати мені на голову холодною водою[141]. Такого пекла я ще ніколи не зазнавав. Я мало не ошалів, так що ледве могли мене вдержати. Я не розумію зовсім, що має означати цей дивний звичай. Звичай дурний, безглуздий! Не можу я збагнути, чого ті королі такі безрозсудні, що до цього часу не знищать його. З усього, що робиться, догадуюся: чи не попався я в руки до інквізиції, і той, що я його вважав за канцлера, чи не є він сам великий інквізитор[142]. Тільки я все не можу збагнути, як же міг король підпасти під інквізицію. Воно, правда, могло з боку Франції, і особливо Полініяк[143]. О, то бестія Полініяк! Заклявся, що робитиме мені шкоду до самої смерті. І от переслідує та й переслідує; та знаю я, голубе, що тобою верховодить англієць. Англієць великий політик. Скрізь він крутиться. То вже весь світ знає, що коли Англія нюхає табаку, то Франція чхає.

Число 25.

Сьогодні великий інквізитор зайшов до мене в кімнату, але я, ще здалека зачувши його ходу, сховався під стілець. Він, побачивши, що немає мене, почав гукати. Спершу крикнув: «Поприщін!» — я ні слова. Потім: «Оксентію Івановичу! титулярний раднику! дворянине!» Я все мовчу. — «Фердінанде