Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

— І знову запитаю: в чому проблема?

— Ну, тут, мабуть, є зв’язок, але я не розумію його. Чому Алкеста у фіналі мовчить?

— А як ти вважаєш?

— Не знаю. Можливо, її переповнюють почуття?

— Можливо. Яка саме емоція?

— Радість?

— Радість? — Він засміявся. — Тео, подумай. Як би ти почувався? Людина, яку ти кохаєш найбільше у світі, засудила тебе до смерті через власну малодушність. Це справжня зрада.

— Тобто ви кажете, що вона була засмучена?

— Тебе ніколи не зраджували?

Це питання пройшло крізь мене, немов ніж. Я відчув, як зашарівся. Мої губи рухалися, але не видавали жод­ного звуку.

Діомед посміхнувся.

— Я ж бачу, що зраджували. Отже… скажи мені. Як почувається Алкеста?

Цього разу я знав відповідь.

— Сердитою. Вона… сердита.

— Так, — кивнув Діомед. — Більше ніж сердита. Вона здатна на вбивство — розлючена. — Він фиркнув. — Неможливо не задуматися, якими їхні стосунки будуть у майбутньому, Алкести і Адмета. Колись втрачену довіру важко повернути.

Минуло кілька секунд, перш ніж я зміг заговорити.

— А Алісія?

— А що з нею?

— Алкесту було засуджено на смерть через боягузтво чоловіка. А Алісія…

— Ні, Алісія не померла… не фізично… — Слово повисло у повітрі. — Радше психічно…

— Ви маєте на увазі, що сталося щось таке, що вбило її дух… вбило її життєвідчуття?

— Можливо.

Я був незадоволений. Узяв книжку і подивився на неї. На обкладинці було зображено класичну статую — вродливу жінку, увічнену в мармурі. Я дивився на неї і думав про те, що мені сказав Жан-Фелікс.

— Якщо Алісія мертва… як Алкеста, то ми маємо повернути її до життя.

— Усе правильно.

— Мені здається, якщо мистецтво для Алісії є засобом вираження, то, може, надамо їй голос?

— І як ми це зробимо?

— А якщо ми дозволимо їй малювати?

Діомед здивовано подивився на мене, а потім зневажливо махнув рукою.

— Вона вже проходить арт-терапію.

— Я кажу не про її арт-терапію. Я про те, щоб Алісія працювала на власних умовах — сама, у власному просторі, де вона може творити. Дозволимо їй виразити себе, звільнити свої емоції. Може статися диво.

Діомед якусь мить нічого не казав. Він обмірковував мою пропозицію.

— Ти маєш обговорити це з її арт-терапевтом. Ти вже стикався з нею? Ровена Гарт. Вона міцний горішок.

— Я поговорю з нею. Але ж ви даєте свою згоду?

Діомед знизав плечима.

— Якщо зможеш переконати Ровену — вперед. Одразу скаже: їй ця ідея не сподобається. Зовсім не сподо­бається.

24

— Гадаю, це чудова ідея, — погодилася Ровена.

— Ви так вважаєте? — Я намагався не виказувати здивування. — Справді?

— О, так. Єдина проблема: Алісія не піде на це.

— Чому ви така впевнена?

Ровена іронічно фиркнула.

— Тому що Алісія найбезвідповідальніша, найнекомунікабельніша паскуда за весь мій час роботи тут.

— Ого.

Я попрямував за Ровеною до кімнати арт-терапії. Підлога була заляпана фарбою, наче абстрактною мозаїкою, на стінах висіли малюнки: деякі хороші, але більшість просто дивні. У Ровени було коротке світле волосся, насуплені брови, глибокі зморшки і безрадісний, ображений вигляд, безсумнівно, через нескінченний потік її непіддатливих пацієнтів. Імовірно, Алісія була одна з призвідниць таких розчарувань.

— Вона не бере участі в арт-терапії? — запитав я.

— Так. — Ровена складала малюнки на полицю і провадила далі: — Коли вона приєдналася до групи, у мене були великі сподівання — я робила все можливе, щоб їй було затишно. Але вона