Торі Шей - Зухвала дівчина актора, Торі Шей

24 глава

Уляна

Настрій:  Коли спогади повертаються. Чи було воно того варте?

Раптом світло в залі почало згасати, і натовп почав притихати. Всі погляди були спрямовані на сцену, де Максим із Настею вийшли в центр. У повітрі витало відчуття чогось особливого. Даніяр нахилився до мене, його дихання ледь торкнулося моєї шиї. Максим взяв мікрофон, і, усміхаючись, подивився на Настю. Її очі блищали від захоплення, і вона, здавалося, розуміла, що зараз станеться. Хлопець взяв її за руку і, поглянувши в очі, почав говорити:

— Настю, ти знаєш, що ми вже довгий час разом. І за цей час ти стала не просто моєю дівчиною, а моїм кращим другом, моєю підтримкою і моїм натхненням. І ось зараз, на цьому дивовижному святі, я хочу зробити цей момент ще більш особливим.

Він зробив паузу, і зал затамував подих. Усі погляди були прикуті до пари на сцені. Максим опустився на одне коліно, дістаючи з кишені невелику чорну коробочку.

— Настю, — продовжив він, відкриваючи коробочку і показуючи їй блискуче кільце, — ти станеш моєю дружиною?

Настя прикрила рот рукою, і сльози щастя блиснули в її очах. Вона кивнула, і натовп вибухнув оплесками та радісними вигуками. Максим встав, і вони обійнялися, поки навколо всі святкували цей щасливий момент. Ця сцена раптом пробудила в мені спогади. Я згадала той момент, коли Андрій робив мені пропозицію. Ми були в колі нашої родини. Я тоді була молодою, це було так ніяково, якщо чесно. Його голос тримався на межі нервового тремтіння, коли він поставив запитання, а я лише могла лише кивнути, розгублено усміхаючись. Моє серце знову заболіло від цих спогадів.

— Мені треба на хвилинку вийти, — тихо сказала я Даніяру, намагаючись зберегти спокій.

Він пильно подивився на мене, наче намагаючись зрозуміти, що відбувається у мене в голові, але тільки кивнув.

— Мені вийти з тобою?

— Ні, я швидко.

Я вийшла з клубу, вдихаючи свіже повітря, і стояла на порозі, спостерігаючи за вогнями нічного міста. Не знаю, скільки часу пройшло, поки я так стояла, занурена в думки про своє минуле. Всі ці спогади, які я намагалася заховати, раптом повернулися з новою силою, наче хтось розкрив стару рану. Дихати ставало важче, і в районі сонячного сплетіння щось болісно стискалося, як ніби хтось невидимий стискав моє серце. Мене нудило вже кілька днів, і цей неприємний тягар у грудях тільки посилювався. Я намагалася не думати про це, списуючи все на стрес і втому.

Раптом поряд зі мною вибігла пара з клубу. Вони не звертали на мене уваги, занадто зайняті своїм конфліктом. Я ненавмисно прислухалася до їхньої сварки.

— Ти зрадив мені, Ваня! — кричала дівчина, її голос був сповнений болю і гніву.

— Це було лише один раз, це нічого не означає! — виправдовувався хлопець, його слова звучали безпорадно.

Ці слова пролунали як грім, змушуючи мене затримати дихання. Раптом усе перед очима розпливлося, і я ніби опинилася в іншому місці, в іншому часі. Картини минулого одна за одною виникали перед очима. Андрій…

Це було один раз, я не знаю, що на мене найшло...

Я різко втягнула повітря, намагаючись втримати рівновагу, але земля під ногами ніби хиталася. Спогади, які я втратила, раптом повернулися до мене зі всією силою. Я згадала все. У грудях ніби щось обірвалося, і я відчула, як моє тіло відмовляється слухатися. Світ довкола почав мерехтіти, потім повільно погас, наче хтось вимкнув світло. Останнє, що я почула, перед тим як втратити свідомість, був голос Даніяра:

— Білочко…

І потім — темрява.

***

Сім років тому…

Думка про те, що я маю зізнатися Андрію у своїй безплідності, довгий час не давала мені спокою. Я ніби перебувала в пастці власних страхів і сумнівів. Та сьогодні я вирішила зробити цей крок. Мені здавалося, що наше весілля, яке мало відбутися вже завтра, є останнім шансом для нас розібратися з усім і почати життя заново. Вчора був дівич-вечір. Я намагалася насолодитися останніми днями перед весіллям, але знала, що не зможу стати справжньою дружиною Андрієві, не розповівши йому правду.

Під'їхавши до готелю, я помітила, що гроза вже зовсім близько. Гриміло, але дощу ще не було. Здавалося, що саме небо готується до чогось важливого. Я піднялася на потрібний поверх і піднесла картку до дверей номера. Вони відчинилися з легким клацанням, і я увійшла в номер. Але коли дійшла до спальні, побачила те, чого ніколи не могла очікувати. Анжеліка лежала в ліжку, обгорнута простирадлом. Вона мала спокійний та розслаблений вигляд. А поруч стояв Андрій. Він швидко одягався, і вигляд у нього був винуватий, наче він щойно скоїв найстрашніший злочин, його руки тремтіли. Я застигла на місці, немов камінь. Мій розум не міг усвідомити того, що бачили очі.

Це не може бути правдою. Це точно не те, що я думаю?

— Це ж не те, що я думаю? — прошепотіла я, сподіваючись, що все це якийсь жахливий жарт, що зараз вони обоє почнуть сміятися і скажуть, що це розіграш.

Але Андрій не усміхався. Він лише провів рукою по обличчю, наче не міг знайти слів для виправдання.

— Вибач мені, Юліано, будь ласка, — його голос був тихий і тремтячий. Він дивився на мене так, наче сам не вірив у те, що щойно сталося.

— Як ти міг? — зірвалося з моїх вуст. — Як ти міг зрадити мене? З моєю сестрою!

Андрій не знаходив слів. Він лише мовчки дивився на мене, наче чекав, що я зрозумію і пробачу. Але я не могла. Це було нестерпно.

Я не могла далі залишатися в цій кімнаті. Всі емоції злилися в один великий клубок болю і розчарування. Я вибігла з номера, не розбираючи шляху, просто тікала, як від кошмару. Андрій побіг за мною, але я не хотіла його бачити, не хотіла чути його виправдання. Я мчалася до своєї машини, не звертаючи уваги на те, що було навколо. Раптом я врізалася в когось тілом, не помітивши його у своїй паніці. Від несподіванки я відскочила назад і підняла голову, щоб побачити, хто це. Але мені було байдуже — я лише пробурмотіла вибачення і поспішила далі. Нарешті вскочила у свою машину. Мені потрібно було забратися звідси якнайдалі, від нього, від неї, від цього місця, яке стало для мене символом зради.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍