Олекса Кобець - Записки Полоненого, Олекса Кобець
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
…Лежимо з Коваленком непорушно у закутку дротяної загороди, а за дротяною загородою санітари роблять своє страхітне діло. Вони приносять учотирьох на великих ношах по три й по чотири заригані, сині, покорчені, неймовірно виснажені, худі трупи з цегельні, і скидають їх ломаками в яму. Священик махає кадилом і монотонно, тужливо вигукує своє «Домне, мілуешту…»
Я не знаю, чи бачить що Коваленко, бо охляв він так, що й говорити вже не може й лежить непорушно, зануривши в небо каламутні очі, — але я бачу, як ворушаться, поводять руками конвульсивно, страшно блимають білками очей деякі принесені санітарами і звалювані в братерську могилу недавні бійці імператорської армії…
Я бачу, як підкочують на тачках діжечки з вапном, вартовий мадяр пильно доглядає, щоб у яму потрапило ні більше, ні менше, як п’ятдесят трупів (для статистики!), наказує засипати яму вапном, заливати водою й закопувати. А то вже священик, мабуть, подбав за те, щоб над кожною такою ямою було поставлено невеличкого, на аршин зросту, білого хрестика з пахучої карпатської смереки. Таких хрестиків, над такими самими братерськими могилами (ні більше, ні менше, як по п’ятдесят трупів у кожній) поставлено на дебреценському лузі за тиждень рівно шістдесят…
Коваленко непорушно лежить і не бачить, і не цікавиться, що за двадцять кроків од нас — тільки перейти через дорогу — перед самою огорожею цегельні, стоїть задумана, підгорілою вже травою заросла, невисока могила з старовинним надгробком — на мурованому постаменті кам’яним хрестом.
Коваленко не знає й не знатиме, бо я йому не скажу, що на тому хресті золотими літерами вибито:
Здѣсь погребены русскіе воины в борьбѣ съ гидрой венгерской революціи животъ свой положивша. Имена же ихъ ТЫ, ГОСПОДИ, ВѢСИ. 1849 г.
Це — російською, німецькою й угорською мовами.
Історія дивовижно повторюється. Я прикидаю в голові й вираховую, що з того часу, коли на цих самих лугах одбувалася трагедія — нерівна боротьба поневоленого Габзбургами угорського народу, на чолі з героїчним Ляйосом Кошутом, проти об’єднаної чорної реакційної сили австрійського Франца-Йозефа та російського Миколи першого, що погнав запаморочені ломачною дисципліною свої полки тушити революційне полум’я, — я вираховую, що з того часу минуло тільки 65 років, і констатую, що нічого відтоді не змінилося в світі, що запаморочені такою самою ломачною дисципліною наші полки знову потрапили сьогодні сюди, на цей самий дебреценський луг. Потрапили за трохи відмінних, правда, умов, для того, щоб залишити на цьому чужому клапті землі вже не одну могилу з надгробком — кам’яним хрестом на мурованому постаменті, а цілих шістдесят, з маленькими, білими хрестиками.
Я припускаю, що через п’ять чи десять років ті білі хрестики погниють, невисокі горбочки над братерськими могилами розоре працьовитий угорський селянин, а на кістках трьох тисяч десь отак у червні-липні тільки буятимуть широкі хвилі золотої пшениці.
Од царя Миколи першого думки стрибають до замученого ним в Аральських степах нашого велетня Шевченка, в затуманеній голові примарними літерами починають грати рядки його невмирущого твору:
«Нас тут триста, як скло
Товариства лягло…»
Ці рядки заполонюють усю мою свідомість, мені все хочеться додати до цифри 300 одного тільки нолика, але нічого з того не виходить: губиться музичність вірша, і я з сумом і жалем усвідомлюю, що ніхто, ніде, ніколи й ні за яких обставин не оспіває трагічної смерти цих трьох тисяч нікому не відомих полтавчан, киян, тавричан, туляків, костромичів, вологодців, сибіряків, — цих трьох тисяч сірих одиниць великої імператорської армії, зареєстрованих десь по своїх полках, як «без вєсті пропавшіє», — я усвідомлюю це й жахаюся.
Пекучий біль стискає мені серце, я знову хочу кричати в повітря: «для чого?» «за що?» — хочу поділитися своїм болем з Коваленком, але увагу мою несподівано привертає інтимна розмова, що точиться поруч, між двома сусідами.
Праворуч од нас лежить здоровенний дядько Максим Кувіка, підклавши під голову солдатську торбу, а на ній — закладені під шию руки. Він мрійно проводить поглядом легенькі, пухнаті хмарки на блакитному небі і стиха говорить до свого сусіда.
Про що гомонять люди в такі хвилини, коли не знаєш..?
Дядько Максим Кувіка з Таврії цього разу говорить уже не про борщ і не про паляниці…
Шкварчить, закипаючи, поливане водою вапно в братерських могилах, здіймаються над могилами клубки гарячої білої пари, дивовижно вплітаються в них похоронні вигуки румунського священика «Домне, мілуешту!», дзижчать, чіпляються надокучливі, чорно-сині мухи над головами живих, бо не дають їм поживитися над мертвими, а дядько Максим Кувіка довірочно говорить своєму сусідові:
— Знаєш, голубе, я тобі скажу: тільки було й…, що з кумою… Така ж, чортова баба, була гаряча, як той гардиман. Тільки кум одвернеться де з дому, а ми вже з нею у клуні, на просяній соломі…
— Домне, мілуешту! Домне, мілуешту!
— Штирі-по-штирі, басса мега іштенем!..
— Ве-ее-е-е… Ге-х-ве-ве-ве! (Це ригають на лузі).
— Бов-дзе-лень, бов-дзе-лень, бов-бов… (Це дзвонять у Дебрецені).
Хаос… А дядько Максим Кувіка не чує, що діється навколо — він уже зовсім припав до вуха сусідові й шепоче йому так, що я й хочу, але не можу не чути:
— А ще, голубе, як хочеш, щоб і стара за молоду здавалася…
Коваленко не витримує — і він, коли б і хотів, то не міг не почути дядькової Максимової поради, Коваленко зиркає на мене, десь у нього в пересохлому роті набирається повно слини, і він люто спльовує вбік дядька Максима.
І тоді Коваленко вдесяте оповідає мені, що в нього — хороша маленька донечка вдома, що їй тільки другий рік пішов, а вона вже простягає руці і «тату, тату» — зовсім, як доросла, вимовляє.
Надвечір якогось, дуже близького після того, дня, не дочекавшися в черзі своєї черги по мамалигу, дядько Максим Кувіка з Таврії на моїх очах у ряду скручується, падає, синіє, як падали й синіли вже тисячі, і добре організована тепер бригада санітарів швидко тягне його на подвір’я цегельні…
Прокляття війні!
На п’ятий день зранку зарипіли з Дебрецена вози, понавозили тисячі кілків, сотні качалок колючого дроту, за один день нашу загороду розбили на сім окремих, задротованих ділянок, порозпихали в ці ділянки нас, як овець, по тисячі в кожну, роздали кожній тисячі відмінного кольору церату і наказали попришивати по маленькому шматочку до кашкета чи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
