Олекса Кобець - Записки Полоненого, Олекса Кобець

Але я маю глибоко приховану надію на те, що Коваленко так і не виявить незчищеної ним із голови, трохи нижче гулі, порядної плями мамалиги, що стала вже присихати, і що вона дістанеться мені. В тих цілях я настирливо раджу Коваленкові не надягати на гулю кашкета, а вночі, коли ми, щільно пригорнувшись один до одного, примостились на горбочку і Коваленко швидко заснув, я довго злизую сухим, зашерхлим язиком рештки засохлої мамалиги трохи нижче набитої мадяром на Коваленковій голові гулі.

Ця ніч — була страшна ніч. Іще десь далеко до півночі заворушився густо встелений людськими постатями дебреценський луг, і над ним тисячами повісом повисли, даремно рвучись до далекого, синього, зазореного неба, людські стогони, зойки. Тут не заснеш…

У вночішній темряві я бачу, як ворушаться купки людських тіл, як лазять вони навкарачки, мов розворушена черва, як голосно й страшно блюють.

На ранок увесь широкий луг, оточений досить густим ланцюгом немилосердних мадярських гусарів, забльований так, що просто ступити ніде.

Може то діяла кисла хемічна рідина в мамализі, а може — смердюча вода з канави навколо законсервованого хемічного заводу в Дебрецені, — ніхто з десятьох тисяч про це не думав. Люди лежать, сидять, плазують од купки до купки, витираючи одежею загиджений уночі луг, — мовчазні, сірі-сірі, аж зеленкуваті.

Уночі було чути постріли — Коваленко десь довідався, що якась група полонених хотіла втікати, на них стріляли, когось убили, кількох поранили, кількох повбивали прикладами…

Може про такі наслідки годівлі кислою мамалигою, чи водопою з канави щось і думали представники мадярського начальства, бо вже раннім ранком забігали по лузі, мадярські цуреки[1], загадуючи всім колишнім санітарам із полонених зголошуватися й ставати до роботи. Із Дебрецена привезли багато нош, і до пів дня півсотні добровільних санітарів переносили на подвір’я цегельні, вибираючи з-поміж гущі розкиданих по лузі тіл тих, хто корчився, безнастанно блював і вже не міг стояти на ногах.

До полудня настягали їх туди шістсот чоловіка. А тих, що залишилися, знову вишикували в ряди перед єдиною кухнею, але сьогодні вже не давали стояти марно: кілька загонів мадяр обходили ряди, наказували розкривати солдатські наші торби, вивертали кишені й відбирали все цінне. Гроші, годинники, ножики, бритви, солдатські георгієвські хрести й медалі, нагрудні срібні хрестики (матірні благословення), біноклі, компаси, мапи, — все було відібрано безповоротно.

Позабирали у всіх і мідні казанки, правда, тут таки позамінявши їх на свої бляшані. Коваленко трохи не плакав за моїм казанком. Він пробував використати цю нагоду, щоб обдурити загін реквізиторів і одержати собі мадярського казанка за начебто відібраний і від нього мідний, але, діставши доброго стусана прикладом, заспокоївся.

Наша черга цього дня до кухні не дійшла. А другого дня на подвір’я цегельні відтягли, вже мало й ноші вживаючи, ще понад тисячу чоловіка.

Може на подвір’ї цегельні було організовано шпиталь, може там подавали хворим медичну допомогу?

У наївності своїй ми так довгий час і думали, але незабаром пересвідчилися, що ці півтрупи наших земляків затягають на подвір’я цегельні тільки на те, щоб вони повільно вмирали там, не на очах живої ще людської маси.

Третього дня на цегельню потрапило ще з півтори тисячі півтрупів.

Жоден із них не повернувся звідти живий, а вже другого дня після першої годівлі рідкою, кислою мамалигою, мобілізовано ще кілька десятків санітарів, що дістали нове завдання: тут таки, коло нас, праворуч дороги, звичайні рядові полонені копали широкі та довгі братерські могили, санітари витягали з подвір’я цегельні голі трупи одежу з них здіймали й палили в цегельні, — звалювали їх у могили, як дрова, присипали негашеним вапном, поливали водою й закопували. Десь узявся високий, худий, як дрючок, густо зарослий сіруватою бородою, румунський священик із кадилом, і над змертвілим лугом, під палючим промінням червневого сонця, цілий день лунали його скорботні, монотонні вигуки:

— Домне, мілуешту! Домне мілуешту! (Господи, момилуй! Господи, помилуй!).

Нас уже встигли обтягти колючим дротом. І сьогодні вже цієї напівзмертвілої багатотисячної маси не вишикуєш стрункою гадюкою, по чотири в ряд, навіть за допомогою мадярських прикладів, навіть перед кухнею. Люди, як мухи, валяються купками, сидять, лежать, гомонять про щось, про своє, людське.

Про що гомонять люди в такі хвилини, коли не знаєш, чи скрутить тебе через мить, і чи не потягнуть тебе за ноги до цегельні, а звідти — по три, по чотири на ношах — до широкої братерської могили?

Зранку я розмовляю з вартовим через дріт. Лежу на животі на голій, утоптаній землі під самим дротом, спрямувавши погляд у той край, де Україна, де Дніпро, де Канів, де веселі луги зелені, де гора Ганчариха над потоком, а в потоці густі верби з тисячами соловейків, що оце саме тепер повинні втрачати вже голос — ячмінь, десь, виколосився…

Вартовий — не мадяр, не румун, не німець; ледве добираю з його чудних, мало зрозумілих мені слів, що він — словак, довідуюся, що він нудьгує за своїм селом над Дунаєм, за жінкою й дрібними дітьми, що ось уже скоро рік, як їх не бачив, бо й досі не мав «урляпу» (відпустки), а коли ще дадуть його — невідомо…

На моє прохання, він навчає мене єдиної мадярської фрази, що складається з того, що, очевидячки, болить і йому, моєму вартовому, і мені — його невільникові: «Йов вуна хотьха ель муна о хабуру» — це має значити: «Добре було б, коли б швидше кінчилася війна».

Авжеж добре, чоловіче добрий…

Може не повторювалося б оце божевілля, що навколо нас сьогодні діється (те, що діялося вчора й позавчора на фронтах, поволі забувається); може б перестали тягати оцих учорашніх людей з усіма притаманними людям чуттями радощів і журби, може б не тягали їх, як поліна дров, та не засипали б негашеним вапном по пів сотні в братерській могилі, може б не лютували так, невідомо за що нас ненавидячи, оці червоноштанні мадярські потвори, що он один із них, чоловіче добрий, побачивши, як ти розговорився зо мною, вже кричить несамовито на тебе здалеки, а ти відскакуєш од мене, як од зачумленого, й раптом вишкірюєш проте мене зуби, які тількищо посміхалися доброю, лагідною посмішкою, коли ми говорили про твої дрібненькі діти, і кричиш на мене не своїм, чужим голосом, щоб я відсунувся далі від дроту, бо ти, мовляв, стрілятимеш…

— А так, так, чоловіче: «Йов вуна хотьха ель муна о хабуру»… Бо та проклята «хабуру» робить із нас