Олекса Кобець - Записки Полоненого, Олекса Кобець
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я з Коваленком потрапив до «чорної» тисячі. Того самого дня до нашого табору під’їхало блискуче авто, з нього вилізло чоловіка шість членів якоїсь високої комісії з представників невтральних держав, усі члени комісії від підметок до голів були закутані в сірі, примарні балахони — тільки з глибоких прорізів на обличчях блищали їм очі.
Члени комісії пройшлися повз табір шляхом, тримаючись на досить пристойній відстані від дроту, і тільки зрідка позираючи в наш бік. На подвір’я цегельні зайти не наважилися — тільки заглянули в розчинену браму, потупцяли на місці, про щось жваво поговорили, а через п’ять хвилин блискуче авто помчало високу комісію назад до Дебрецена.
В наслідок тих одвідин, того самого дня над нашим табором, на високій щоглі, замайорів великий білий прапор із червоним хрестом.
А ранком шостого дня, проти кожної задротованої ділянки, невідомо звідки, з’явилися військові похідні кухні (де вони раніше були?!), нам почали давати їсти тричі на день, і вже не мамалигу, а чудові м’ясні супи, і вже сьомого дня санітарам робити було нічого.
Тільки шістдесят могилок (по п’ятдесят довічних мешканців у кожній) залишилися німими свідками «гуманного» ставлення ворога до полонених бійців.
Цей мій розділ не був би повний, коли б я не згадав, як мій хороший Коваленко, нарешті, виплутався з свого скрутного стану безказанкового існування.
Ще поки їсти давали нам раз на день, ще поки люди, як мухи, падали в черзі, не дочекавшися своєї порції, ми з Коваленком так-сяк обходились одним казанком, бодай на зовнішній погляд неначе охоче мирилися з такою незручністю. Правда, кожен із нас на тисячі ладів пильнував обдурити другого — чи зайву ложку сьорбнувши, чи непомітно для другого виловивши гущу з денця казанка.
А вже тричі на день переживати такі муки взаємного обдурювання було занадто. Мабуть, це досить виразно позначалося на всіх моїх і його рухах, на всіх наших розмовах, що якось одразу тепер припинилися, на тому, як недоброзичливо ми зрідка зиркали один на одного, посилаючи до всіх чортів зайвого рота на таку мізерно малу порцію чудового, смачного супу.
І одного вечора я спостеріг, що Коваленко, видно, щось надумав. Йому для чогось неодмінно хотілося перевершити мене в неспанні того вечора, він часто повертався з боку на бік, підводив голову й хижо зиркав навколо. Тоді мені здавалося, що він стежить за мною, і робилося моторошно. Проте, заснув я того вечора таки раніш за Коваленка.
А раннім ранком другого дня, прокинувшися з хворою від тривожних снів головою, я, на своє глибоке здивування, побачив, що Коваленко, зовсім добродушно посміхаючись, ретельно начищає розтертим у руках груддям землі незнайомого нам казанка. На моє німе запитання, приклав пальця до губів і по-змовницькому засичав:
— Тсс… сс… с…
Вже геть пізніше він оповів мені, що попрацював цілу ніч, підкопуючись руками під дротяну загороду сусідньої, «зеленої» тисячі, і вже перед світом, ризикуючи життям (бо за таке й свої вбивали), потяг цього чудового казанка з-під голови якогось сонного йолопа.
А без ложки Коваленко обходився легко — або випивав суп навхилки, або робив ложки з скоринок кукурудзяного хліба.
Ще через тиждень, дослідивши всі сім тисяч на стійкість проти інфекційних захворувань уже іншими, медичними способами, і, поприщеплювавши всіх від тифу та дифтериту, нас почали вивозити з проклятої дебреценської долини.
ВЕЛИКА СЕРБСЬКА МОГИЛА В ЕСТЕРГОМІ
Нашу «чорну» тисячу пильно перевірили, перерахували, приготували до вивозу.
В комісії, що навантажувала нас в ешелон, активну участь брав якийсь вертлявий цивільний панок. Він пильно придивлявся до стану здоров’я полонених рабів і немилосердно бракував малосилих, худих та виснажених. Замість забракованих, до повної тисячі, йому додавали міцніших на вигляд із інших тисяч.
Це він таки, мабуть, той самий цивільний панок, подбав про те, щоб на дорогу нам роздано по пів буханки кожному запашного, чисто кукурудзяного хліба, а перед виїздом нагодовано ще раз добрим супом. Це дало нам привід дивитися на цього панка вдячними очима, а всю дорогу будувати всякі здогади про те, що це — наш майбутній господар, що їдемо ми кудись на роботу, і що буде там, значиться, добре.
Коваленкові страшенно не хотілось лишатися в Дебреценській долині, а йому, малосилому, вкрай виснаженому хлопцеві, це, безперечно, загрожувало. Але Коваленко — з Таврії, Коваленко — хитрий. Цілий той день, поки перебирали й сортували нашу тисячу, він ходив набундючений, не ходив, а літав жвавим метеликом; коли ставав перед очима цивільного панка, витягався струнко вгору, надимав запалі щоки, всякими іншими способами виявляв свою жвавість, і таки обдурив уважність панка. Його з нашої тисячі не викинули.
Щоб дістатися з Дебрецена до Естергому, куди нас везено, можна залізницею їхати двома напрямками: або, взявши на північний захід, проїхати величезні степові рівнини, не менше великі низини, густо засіяні золотою пшеницею, перебратися через річку Тіссу, звернути на південний захід на місці, де залізнична колія перехрещується і звертає на північ, через місто Егер — на Берлін, або, взявши від Дебрецена на південний захід, проїхати такі самі степи й низини, через міста Каргац, Терек-Сент-Міклош, Солонок, на Будапещт, а звідти, круто піднявшися вгору, на північ, звернути коло міста Вац на захід — отам недалечко вже буде й Естергом, що стоїть на межі етнографічної Чехії, у закутку охвістя Альпійського хребта, де з трьох боків збігаються залізничні колії.
Нас повезли цим другим напрямком. Цього разу їхати було веселіше, бо й у вагонах нас не так було напхано, як із фронту, і вартові були напрочуд добрі люди: вони всю дорогу двері вагонів тримали широко розчинені, давали на зупинках змогу вилазити з вагонів — це були вже не червоноштанні гусари, а здебільшого вояки слов’янського походження, що й до пісень наших ставилися прихильно, а часом і підтягали за нами, разом із нами.
Але на те, щоб проїхати таку, власне, незначну відстань під воєнний час, довелося нам витратити дві доби. Бо залізниці були неймовірно забиті, увесь час нам назустріч сунули безнастанні ешелони свіжого війська, військового знаряддя, амуніції, і це часто примушувало наш потяг стояти на зупинках довгі години.
Коли ми зустрічали ешелони мадярського війська нас обсипали поганою мадярською лайкою, блимали зпід лоба сторч поставленими очима, люто скреготали зубами. Німецькі ешелони ніколи не минали нас без того, щоб не помахати з вагонів погрозливо шаблюками, щоб не кинути навздогінці уїдливе:
— Фарфлюкте русіше швайне! (Прокляті російські свині!).
Мовчки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
