Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

кожна чергова ланка є вдосконаленням попередньої. Очевидно, в цьому є своєрідна логіка, але, як бачимо з твердження Донцова, ця «логіка» не відповідає фактичному станові.

Треба згодитися з думкою чи твердженням Донцова, що він не є продовжувачем ідей Міхновського і що його «чинний націоналізм» — це не націоналізм Міхновського і Української народної партії з-перед Першої світової війни. Донцов є автором на українському ґрунті ідеології т. зв. інтегрального націоналізму, що його він окреслив у своєму творі «чинним націоналізмом». Ідеологія «чинного націоналізму» спирається на засадах, яких не знає ідеологія націоналізму Міхновського. Йдеться тут про такі засади, як філософський волюнтаризм, антидемократизм, політичний і соціальний ієрархізм, про концепцію «правлячої касти» — єдиного і виключного виразника національної волі, «ініціативної меншості», що являється рушійною силою історії, та про ідею «творчого насильства»[266].

Донцов відкидає принцип народоправства, заявляючи, що «ініціативна меншість», а «ніколи народ», є підметом історичних процесів, пропонуючи на місце справедливого соціального ладу для всього «робочого люду», про що мріяв Міхновський, кастократичну соціальну структуру з абсолютним підпорядкуванням т. зв. підвладних класів (тобто «народу») класу панівному, що має складатися з «луччих людей»[267].

Безперечно, що у Міхновського і Донцова є подібні елементи чи засади, як, наприклад, засада примату нації, принцип боротьби, наголошення важливості державної незалежності нації, але на цьому кінчаються схожості між цими двома націоналістичними ідеологіями. Це прекрасно розумів Донцов і тому поставив твердження, що не Міхновський, а він є основоположником українського націоналізму, вважаючи націоналістичною тільки таку ідеологію, яка включала б елементи, накреслені в його «Націоналізмі» та інших писаннях.

Фактичний стан є такий, що Міхновський і Донцов є творцями двох напрямків в українському націоналістичному русі. Микола Міхновський був виразником і речником демократичного націоналізму, який радше нагадував специфічний національний радикальний рух, що прагнув до побудови української держави шляхом революційної боротьби, не відкидаючи також і інших засобів і метод. Ідеалом Міхновського була українська демократична республіка з прогресивною соціальною програмою, зачерпнутою з соціалістичного вчення. Донцов розвинув свою ідеологію «чинного націоналізму» в періоді, коли в Європі святкували перемогу авторитарно-елітарні й тоталітарні рухи, які послужили Донцову зразком. У висліді українське суспільство дістало націоналістичну ідеологію, яка перекликалася в ідейній площині з цими рухами і заважила вирішально на спрямуванні українського націоналізму в цьому напрямку, розриваючи його природний зв’язок з тими засадами, що їх в «начало» руху поклав був Міхновський. Треба, однак, відзначити, що, незважаючи на майже абсолютний тріумф ідеології «чинного націоналізму», все-таки ідеї Міхновського не загинули, а продовжували існувати, щоб вийти на поверхню життя при змінених обставинах.

Криза «чинного націоналізму» Донцова почалася на початку 1940-их років, а в роки Другої світової війни в Україні прийшло до ґрунтовної ревізії ідейно-програмових засад українського націоналістичного руху і до розриву з ідеями «чинного націоналізму». Український націоналізм знову найшовся на тих позиціях, що їх накреслив був ще до Першої світової війни Микола Міхновський, доповнюючи їх, очевидно, здобутками української політичної думки останніх десятків років і враховуючи вимоги та потреби нової політичної і соціальної дійсності на українських землях і в цілому світі. Засад-ничо, однак, справа йшла про звільнення українського націоналізму з наслідків авторитарно-елітарного мислення і тоталітарної практики та про перехід на позиції демократизму і такої соціальної програми, яка, як колись це пропонував Міхновський, запевняла б максимальну соціальну справедливість для селянства і робітництва. Коли йдеться про український організований націоналізм, то вперше це знайшло своє конкретне віддзеркалення у програмових постановах ОУН на III Надзвичайному Великому Зборі, а пізніше у численних працях націоналістичних підпільних авторів 1940-их і початку 1950-их років в Україні.

1973.

Частина друга. Микола Міхновський: Суспільно-політичні твори

Самостійна Україна[268]

I

Кінець XIX віку визначився з’явищами, що характеризують новий зворот в історії людськості. Сі з’явища свідчать за те, що п’ятий акт великої історичної трагедії, званої «боротьбою націй», вже почався і закінчення наближається. Ті з’явища — се уоружені повстання зневолених націй проти націй-гнобителів. На наших очах відбулися криваві повстання вірмен, критян-греків, кубанців і нарешті бурів. Коли ще поглянути на тую більше чи менше гостру боротьбу — у її перших фазах, — яку провадять зрабовані народи Австрії, Росії та Туреччини проти націй-панів, на той смертельний антагонізм, який існує поміж німцями й французами, англічанами й росіянами, коли зважити, яку страшну масу регулярного війська утримують ворожі поміж себе нації, то стане зовсім очевидним, що всесвітове національне питання вже зовсім достигло, хоч і далеко стоїть від необхідного, дійсного та справедливого розв’язання. Проте шлях до розв’язання єдино можливий, певний і хосенний показали нації, що вже повстали проти чужого панування, у якій би формі політичного верховенства воно не виявилося, і сей шлях єсть противний Г аазькій конференції.

Ми визнаємо, що наш нарід теж перебуває у становищі зрабованої нації. Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на межинародні відносини хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності єсть метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність єсть головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом в сфері межинаціональних відносин.

Отже, виникає питання, чи визволення національне можливе для нас? П’ятий акт драми ще не наступив для нашої нації: вона переживає ще й досі довгий і важкий антракт у своїй історії: за коном щось діється, йде якась пильна праця, від часу до часу грюкотить грім, але завіса ще не піднялася.

Антракт власне починається з 1654 року, коли українська республіка злучилася з московською монархією політичною унією. З того часу українська нація політично й культурно помалу завмирає, старі форми життя зникають, республіканська свобода нівечиться, нація знесилюється, гине, але потім знов відроджується, з-під попелу старовини виника ідея нової України, ідея, що має перетворитись у плоть і кров, прибрати конкретні форми.

З часу Переяславської конституції минуло сьогодні 247 років, незабаром Росія справлятиме 250-літній ювілей сеї події.

Коли доводиться нам іти на свої збори під допитливими поглядами цілої фаланги правительствених шпіонів, коли українцеві не вільно признаватись до своєї національності і коли любити вітчину рівнозначно, що бути державним