Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

Передумовою встановлення на українських землях справді справедливого соціального і політичного ладу, знесення всяких форм експлуатації є ліквідація чужонаціонального поневолення, постійно твердив Микола Міхновський, «здійснення великого національного ідеалу: єдиної нероздільної самостійної демократичної України освічених робочих мас, заснування тієї великої держави національної, в яку увійдуть усі частини українського народу»[262].

Багато світла кидають на погляди Міхновського його «Десять заповідей Української народної партії». Ці «заповіді» — це перша на українському відтинку ще до Першої світової війни виразно націоналістична програма, яка визначує, з одного боку, мету боротьби українського народу, а з другого — шлях, яким повинен іти український народ, а в першій мірі український націоналіст — член УНП, у цій важкій визвольній боротьбі. У першій «заповіді» зібрана суть усієї політичної і соціальної програми молодого українського націоналістичного руху, яку накреслив Микола Міхновський. Ця «заповідь» звучить:

Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна, республіка робочих людей — це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя[263].

У Миколи Міхновського було глибоке розуміння ролі і ваги націоналізму в національному житті. У брошурі «Справа української інтелігенції в програмі УНП» він писав, що «головна причина нещастя нашої нації — брак націоналізму серед ширшого загалу її». Водночас там же Міхновський так уточнив своє поняття націоналізму: «Націоналізм — це велетенська і непоборна сила, яка яскраво почала проявлятися в XIX віці. Під її могутнім натиском ламаються непереможні, здається, кайдани, розпадаються великі імперії і з’являються до історичного життя нові народи, що до того часу покірно несли свої рабські обов’язки супроти чужинців-переможців. Націоналізм єднає, координує сили, жене до боротьби, запалює фанатизмом поневолені нації в їх боротьбі за свободу. Українська нація мусить йти тим самим шляхом, як і поневолені народи Заходу, (і вона) перейде його і повалить все, що стоятиме перепоною на цій дорозі»[264].

Підсумовуючи завваги на тему націоналістичної ідеології Миколи Міхновського, мушу сказати, що вона:

1. Виходить з засади виключного примату нації та національного інтересу, ставлячи націю і національний інтерес на перше місце у загальній системі соціополітичних цінностей, приймаючи, що національний інтерес може бути повністю забезпечений тільки у власній, ні від кого не залежній державі;

2. Визнає національний принцип за єдиний принцип справді справедливого укладу міжнародних відносин і тому заперечує право будь-якої нації поневолювати другу націю, заявляючись за політичною незалежністю для кожної нації у світі;

3. Є виразно самостійницька і соборницька, коли мова про відновлення незалежної і суверенної держави української нації;

4. Спирається на засаді власних сил у боротьбі за політично-соціальне визволення української нації;

5. Приймає засаду народоправства (демократичного ладу) на шляху політично-державної організації нації, визнаючи, що ця форма може в найкращий спосіб забезпечити інтереси широких народних мас у незалежній державі;

6. Приймає соціалістичні засади у питанні соціально-економічної організації нації.

Треба відзначити, що хоч націоналістична ідеологія Миколи Міхновського накреслена у відносно загальній формі і виявляє автора радше як політичного пропагатора й організатора, а не теоретика, то її ідейно-світоглядні і політично-програмові елементи досить чітко визначені. Найсуттєвіше це те, що ця ідеологія принесла на Україну виразно уточнене поняття націоналізму, з’ясовуючи його місце і роль в житті поневоленої нації. Не приходиться, отже, дивуватися тому, що її головні засади лягли в основу модерного українського націоналістичного руху, який у пізніші десятиріччя перетворився у вирішальний політичний фактор українського життя. З цих міркувань ми оправдано вважаємо Миколу Міхновського основоположником українського націоналістичного руху, першим, хто накреслив засади українського націоналізму як ідеології, і першим, хто зробив спробу дати початок окремішній українській націоналістичній організації, яка ставила собі за мету боротьбу за українську самостійну соборну демократичну державу — «республіку робочих людей». Твердження, мовляв, Микола Міхновський був тільки основоположником українського самостійництва, але не націоналізму, суперечить фактам. Навпаки, я сказав би, що самостійництво Міхновського є випливом його націоналізму.

Як знаємо, український націоналізм перед Першою світовою війною і в роки війни та революції не став такою політичною силою, яка б заважила на ході історичних подій на українських землях того часу. У змаганні з іншими політичними групами на українських землях український націоналістичний рух не захопив широких мас. На історичну арену він вийшов щойно у повоєнній добі, знайшовши остаточно своє організаційне оформлення в Організації Українських Націоналістів. Цей другий період на шляху розвитку українського націоналізму тісно пов’язаний з особою Дмитра Донцова, політичного діяча, публіциста, ідеолога. Дмитро Донцов належав до молодшого покоління українських діячів. Свою політичну і публіцистичну кар’єру він почав у 1905 р., тобто в час, коли Міхновський поклав вже був основи під український націоналістичний рух. Звичайно, Донцов був знайомий з писаннями Міхновського, зокрема з його брошурою «Самостійна Україна», але ці писання, як і ціла націоналістична програма Міхновського, не виявилися для нього настільки переконливими, щоб він відразу став на націоналістичних позиціях. До 1914 р. Міхновський і Донцов ідеологічно і організаційно стояли на цілком протилежних позиціях, і цьому Донцов дав вислів у своїх творах того часу, заступаючи в них позиції марксистського соціалізму.

Свій погляд на український націоналізм Донцов змінив щойно після Першої світової війни, коли сам став на націоналістичних позиціях. У творі «Націоналізм» Донцов дав навіть позитивну оцінку націоналізму Міхновського, пишучи, що у творах Міхновського «бачимо новий світогляд, наскрізь націоналістичний і наскрізь активістичний». Хоч Міхновський, як підкреслював там же Донцов, «ще не важився розбити скорупу старих гасел», то твір

«Самостійна Україна» Донцов зараховував «до тих немногих голосів, що рвали з провансальством, кличучи до нового націоналізму»[265].

Після Другої світової війни Донцов виступив з іншою оцінкою Міхнов-ського, заявляючи, що в Міхновського була тільки ідея самостійності, а не націоналізму, що тільки він сам, Донцов, щойно в 1926 р. назву й ідею націоналізму виніс на український політичний форум. Це твердження може видаватися дивним і не згідним з історичними фактами, але, проаналізувавши його і порівнявши націоналізм Міхновського з націоналізмом Донцова, можемо бачити, що таке твердження небезпідставне.

Справа в тому, що тут ідеться не про один, а про два націоналізми: націоналізм Міхновського і «чинний націоналізм» Донцова. Між цими націоналізмами є суттєва різниця, яку в нас не завжди береться до уваги, бажаючи представити послідовність розвитку націоналізму і націоналістичної думки на Україні упродовж останнього півсторіччя. Згідно з цим досить спрощеним поглядом, Братство тарасівців, Микола Міхновський, Дмитро Донцов, «Заграва», Партія народної роботи, ОУН, а далі цілий ряд націоналістичних авторів розглядається як ланки одного й того ж ланцюга, які одна одну не тільки доповнюють, але з яких