Юлія Бонд - Я теж її кохаю, Юлія Бонд

14.1

Юлія

Зачекавши кілька секунд, я наважуюсь підійти до Єгора та обійняти його за плечі. Так ніжно, як тільки можу. Відчуваю, як коханого трясе у цей момент. Ніколи раніше я не бачила чоловічих сліз, тим паче сліз Єгора. Але він стримується щосили, відвертає від мене обличчя, коли я хочу торкнутися його щоки долонею.

– Скажи мені, що це неправда. Скажи, що придумала, – вимагає Єгор, а я лише хитаю головою і затискаю рота рукою, коли з моїх губ зривається перший схлип. – Юлю, ні! Це не може бути правдою!

– Пробач, – ковтаю солоні сльози, які котяться по моїх щоках проти волі.

– Де тоді дитина? – Напирає на мене Єгор і коли я, закусивши губу, зрадницьки мовчу, Єгор струшує мене, схопивши за плечі: – Де моя дитина?

– Її немає… – хитаю головою. Очі заплющені, але я відчуваю на своєму обличчі гнівний погляд Єгора. – Нема. І ніколи не було.

– Що ти таке кажеш? Куди ти сховала дитину?

Лещата Єгора завдають мені болю. Пальці впиваються в шкіру як колючий дріт. Протикають наскрізь.

– Вона не народилася, Єгоре. Я втратила дочку на восьмому місяці вагітності…

Вигукнувши відповідь разом із болем, задираю голову до неба і розплющую очі. Єгор уже відійшов від мене. І тепер ходить по пляжу вперед-назад. Руки стискає в кулаках, потім підіймає з піску каміння та кидає у море.

Наказую собі не плакати. Глибокий вдих. Видих... Серце рветься на шматки, бо я знову і знову проживаю той злощасний день, коли при черговій сварці Тагір ненароком зіштовхнув мене зі сходів. Пригадую все, як зараз. Як летіла зі сходів стрімголов. Як хапалася за живіт обома руками, намагаючись уберегти свою дівчинку. Не вберегла…

Заспокоївшись, Єгор повертається. І наскільки це зараз можливо, спокійним голосом просить йому розповісти про вагітність. І пояснити, чому я так підло вчинила з ним. Чому не просто встромила в спину ніж в черговий раз, а підвела до плахи: його, себе і нашу дитину, яка навіть не народилася.

Розповідаю. Запинаюсь. Плачу. І знову розповідаю.

І чим більше я говорю, тим сильніше наливаються кров'ю очі коханого чоловіка. Йому боляче зараз – знаю. Але промовчати я не могла. Я жила з цим усі ці роки, навіть не сподіваючись, що колись зможу вирватися з полону Батуріна.

***

Не пам'ятаю, як ми з Єгором повернулися до будинку. Все було як у тумані, бо прийшла я до тями, коли вже сиділа біля каміна, де у вогні потріскували дрова.

– Тобі треба поїсти, – відчувши на своєму плечі долоню, здригаюся.

– Не хочу, – кутаюся у вовняний плед, ноги, зігнуті в колінах, притискаю до грудей.

– Юлю, годі вже.

Опустившись поряд зі мною на підлозі перед каміном, Єгор обіймає мене за плечі. Притягує до себе. І цілує в верхівку.

Дивно, але коханий нікуди не пішов. Розгнівався спочатку, так. Але лишився зі мною! Не впевнена, що це все не сон, адже неможливо пробачити таке. А Єгор, виходить, пробачив…

– Я все життя мріяв про доньку. Щоб у неї був твій кирпатий ніс, великі карі очі з пухнастими віями чорного кольору. І брови-будиночки.

– Тому ти досі неодружений у тридцять п'ять, бо мріяв про жінку, яка тебе зрадила, – я не питаю, а просто констатую факт. Вголос озвучую думки.

– Так. Я любив лише тебе всі ці роки.

– А я ні, – посміхнувшись, шумно втягую повітря ніздрями, бо дуже змерзла, поки ми з Єгором гуляли біля моря і тепер не можу зігрітися: – Я хотіла забути тебе. Намагалася не згадувати та гнала геть із голови будь-які думки про тебе.

– Чому? – одне питання вкладає мене на лопатки, як сильний нокдаун.

Чому? Тому що Батуріна я ненавиділа набагато більше, ніж любила Єгора. Це два несумісні почуття в одному серці. Кохання робило мене слабкою. А ненависть зміцнила мою рішучість та спрагу до волі. Саме вона змусила мене прийти до Єгора і покаятися у всіх своїх гріхах.

Але Єгору про це знати зовсім необов'язково. Я і так вилила на його голову достатньо лайна, що в ньому можна захлинутися. Чи потрібно ще більше?

– Давай не будемо про минуле. Будь ласка, – прошу Єгора, і він погоджується. – А взагалі, я щось випила б зараз. Міцне. І лягла спати – голова болить. А завтра я прийду до тями, стану звичною стервою і поїду. Обіцяю, більше тебе нізащо не потурбувати.

– Ти зараз серйозно?

– Так. Хіба це буде несправедливо? Я та, що зламала тебе.Багато разів. Та дівчина Катя… Здається, ви підходите одна одному, – говорю з кривою усмішкою на губах. Не пила ще, але маячня так і ллється з мене фонтаном.

– Кидаєш мене? Знову? – голос Єгора підвищений, але це очікувано. – Я сам вирішуватиму: хто мені підходить, а хто ні.

– Єгоре, я тобі не все сказала.

– Невже? Зараз виявиться, що у нас були двійнята? Або що? Чим ти мене збираєшся здивувати?

– Я залишила Батуріна у критичній для життя ситуації, – згадую, як корчився від болю на підлозі Тагір: – Я покинула його, коли він потребував медичної допомоги, розумієш?

– Так, це схоже на тебе. Але якщо ти хвилюєшся за цього гада, то дарма. Такі, як він, так просто не здохнуть.

– Я не за нього хвилююся, Єгоре. Я раптом сьогодні зрозуміла, яка насправді егоїстка. Я ставлю тебе під удар, Єгоре. Тагір не дасть мені спокійного життя, коли повернеться. А він обов'язково повернеться – питання часу.

– Ми вже говорили з тобою на цю тему. Нічого не змінилось. Я тебе не віддам. Я тебе нікому не віддам, зрозуміла?

– А мені не хочеться бути нічиєю, крім тебе. Але я настільки тебе сильно кохаю, що готова піти, аби зберегти тобі життя, Єгоре. Тагір мені якось сказав, що вб'є будь-якого чоловіка, на якого я подивлюся з любов'ю. Він не бреше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍