Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

— Вона не хотітиме, — впевнено відповідаю. 

— Подивимось, — усміхається Арсен. 

Я до останнього сподівався, що він відкладе цю зустріч на якийсь інший день. Але, на жаль, Борисов вирішив їхати просто зараз. Звісно, йому цікаво побачити доньку, але мене хвилює реакція самої Аліни. Вона не зрадіє цій зустрічі, я впевнений у цьому. 

Їдемо мовчки. Арсен постійно вирішує якісь питання телефоном, а я пишу повідомлення Спартаку, щоб підготувався. Прошу його нічого не говорити Аліні. Не знаю, правильно це чи ні. Просто не хочу, щоб вона хвилювалася, хоча й розумію, що ця зустріч буде дуже важкою для неї. 

— Що ти плануєш робити далі? — питає Арсен, і мені доводиться виринути зі своїх важких думок. 

— Тобто? — не розумію, що саме його цікавить. 

— З Аліною, — додає. — Поки Кравець не знешкоджений, а з ним ще кілька вискочок, дівчина буде в небезпеці. 

— Зроблю їй нові документи та відправлю за кордон, поки тут неспокійно, — відповідаю. 

— Я хочу дати їй своє ім'я та прізвище, — одразу ж додає. 

— Спочатку треба дізнатися, чи вона цього хоче, — кажу твердо. 

Автомобіль зупиняється перед воротами мого дому, і ті починають їхати вбік. Два кортежі, мій і Борисова, заледве вміщаються на території, і, поки охоронці виходять на вулицю, ми вже йдемо до входу. 

Я перший, а Арсен за мною. 

Відчиняю двері та переступаю поріг. Ще кілька кроків, а тоді завмираю, коли бачу на сходах Аліну. Вона дуже бліда і видно, що мало не плаче. Схоже, за мене хвилювалася, дурненька. 

Вона не звертає уваги на Борисова у мене за спиною, а кидається в мої обійми й так міцно обхоплює шию, що дихати важко. Проводжу долонями вздовж її спини та відчуваю, як дівчина напружується, коли чує голос рідного батька.

— Ну, привіт, донечко!

Вона повільно відпускає мою шию, а тоді робить те, що змушує мене втратити опору під ногами. Відступає на крок, а тоді на ще один. У її погляді страх і злість.. Я знаю, що вона не чекала такого. Мабуть, думає, що я збираюся її віддати.

— Не хвилюйся, — кажу стримано. — Арсен просто хоче поговорити з тобою. Він не буде тебе забирати.

— Ти дуже схожа на свою маму, — втручається Борисов. — Хочеш дізнатися, хто вона?

Арсен, як завжди, діє забороненими методами. Звісно ж, Аліна хоче знати. Але, щоб вислухати свого біологічного батька, їй доведеться погодитися на розмову з ним, а це доволі важко. 

— Не впевнена, що хочу, — я дійсно можу пишатися цією сміливою дівчинкою. Вона так гідно тримається поруч з тим, хто тримає у своїх руках все місто. Все-таки видно, що вона донька Арсена. Сили та впевненості хоч відбавляй! — Тільки якщо пообіцяєте не робити нічого проти моєї волі.

— Я схожий на тирана? — дивується Борисов. 

— Не знаю, — знизує плечима Аліна. — Я зовсім вас не знаю. 

— Обіцяю, — Арсен погоджується доволі швидко. Мабуть, йому не подобається те, що власна донька диктує свої правила, але якщо він дійсно хоче налагодити з нею контакт — змушений слухатись. 

— Ви можете поговорити у моєму кабінеті, — кажу, дивлячись їй в очі. 

— Добре, — киває, уникаючи мого прямого погляду. — Ходімо туди. 

Аліна першою йде до кабінету, а Борисов за нею. Хто б знав, як мені важко відпускати її з ним, але в цій розмові я не маю права брати участі. Їм дійсно треба поговорити сам на сам. 

— Ніколи не бачив Борисова таким спокійним, — хмикає Спартак, який весь цей час спостерігав за нами збоку. — А Аліна молодець! Донька свого батька!

— Так і є, — кажу і дивлюсь туди, де зникли ці двоє. 

— Ти чого такий напружений? Усе ж добре, — дивується Спартак. — Арсен не буде забирати Аліну. Хіба ні? 

— Не буде, — видихаю. — Хіба що вона сама захоче з ним піти. 

— Думаєш, захоче? — хмуриться друг.

— Я не знаю. І від цього кортить увірватися туди та заховати Аліну на іншому кінці світу, — ціджу. — Я збожеволів, так? 

— Та ні, — хмикає Спартак. — Ти закохався, друже! Це, звісно, не смішно, але блять… Воронов закохався! Скажу комусь — не повірять! 

— Буду я з тебе сміятися, коли те саме відчувати будеш, — фиркаю.

— Сплюнь! — Спартак навіть руками прикривається від такої перспективи. — Мені цього щастя не треба! Я один по життю, і так завжди буде!

— Ну-ну! Я також так говорив, поки Аліну не зустрів, а тепер боюсь її втратити. Тому не зарікайся. Життя — занадто непередбачувана хуйня.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно