Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

Розділ 27

Дамір

Поки автомобіль мчить назад у місто, я потираю підборіддя і намагаюсь опанувати власні емоції. Не розумію, в який момент моє життя так різко змінилося. Я планував використати Аліну у власних інтересах. Здогадувався, що вона донька Борисова, і в планах було віддати її йому. 

Але зараз я не хочу цього. Вона моя — і крапка! Я не віддам її Арсену. Знаю, що він не дозволить нам бути разом. Цей мудак самозакоханий, і Аліна може стати не донькою йому, а черговою іграшкою. 

Арсену шістдесят з лишком і він точно зрадіє, що на старості не один залишився. Чомусь впродовж життя про це не думав, але зараз… точно замислюється.

Я знаю, що він навіть планував скористатися сурогатним материнством, але ця ідея швидко відійшла на другий план, коли на його місце почало мітити надто багато людей. 

Я до останнього сподіваюся, що Борисов нічого не знає про Аліну. Я вже почав готувати нові документи для неї, з якими дівчина може полетіти в іншу країну. Сподіваюся, я встигну. 

Залишаю салон автомобіля і прямую в бізнес-центр у компанії кількох охоронців. Люди Борисова пропускають нас без проблем, але моїй охороні доводиться залишитися в холі. Далі я маю піти один. 

Піднімаюсь ліфтом на останній поверх і роблю кілька глибоких вдихів. Мені не страшно. Ні, не так! Мені не страшно за себе, а от за Аліну — ще і як.

Секретарка Арсена мало не кланяється мені, коли бачить, і якимось дивним способом ще один ґудзик на її розкішному декольте розстібається. Розглядаю її холодним поглядом, даючи зрозуміти, що мене таке не цікавить. Взагалі в голові, крім Аліни, більше нікого немає. 

Відчиняю двері кабінету і впевнено переступаю поріг. Арсен відривається від паперів, знімає окуляри та потирає перенісся. 

— Швидко ти, — говорить. 

— Ти мене заінтригував, — кажу, сідаючи навпроти нього. — Розкажеш, що за термінова справа?

— Сьогодні у мене був Кравець, — Арсен відкидається на спинку крісла, а в мене на мить серце зупиняється. Невже це кінець? — Здогадуєшся, з чим він до мене прийшов?

— Уявлення не маю, — як добре, що я вмію контролювати власні емоції. Поки Борисов сканує мене поглядом, я, своєю чергою, розглядаю його. — Ти сам знаєш, що Кравець як той щур. Він мітить на твоє місце і готовий на все, щоб його отримати.

— Ти також мітиш. Хіба ні? — питає серйозно. 

— Ти сам запропонував мені бути твоїм наступником, — кажу стримано. — Хіба ні?

— Так, це правда, — киває. — Я вважаю тебе найбільш гідним кандидатом на це місце. У місті має бути порядок. Якщо главою стане Кравець чи ще хтось з цієї банди, навіть уявити страшно, що тоді буде. 

— Тоді ми маємо зробити все, щоб вони ні на крок не наблизилися до влади, — кажу. — Тільки я все одно не розумію, чому ти мене покликав. Це не настільки серйозна розмова, щоб відривати мене від справ.

— І які ж у тебе справи? — я бачу, як напружується обличчя Борисова. — Спати з моєю донькою?

— Я не розумію, про що ти, — кажу спокійно. Жоден м'яз не тремтить.

— Не роби з мене ідіота! — гиркає Арсен і б'є долонею по столі. Він підводиться на ноги та розглядає мене зверху донизу. — Я знаю, що Віталік всі ці роки виховував мою доньку! Якщо ти просто зараз привезеш її до мене, я, можливо, вибачу тобі цей косяк. 

— Ні, — відповідаю і також встаю з крісла.

— Ні? — перепитує розгублено. — Ти вирішив піти проти мене?! 

— Я вирішив захистити Аліну. Вона знає, що ти її батько, і не хоче тебе бачити, — пояснює. 

— Ти що, спиш з нею? — Арсен не ідіот і дуже швидко здогадується, що відбувається. — З моєю донькою?! 

— Заспокойся! — знаю, що підвищувати голос на такого чоловіка, як Борисов — це підписати собі смертний вирок, але мовчати я не стану. — Я знаю твої методи, але зараз варто діяти інакше. Аліна тебе не знає і боїться. Ти реально думаєш, що можеш тримати її поруч силою? До того ж якщо хто-небудь з твоїх ворогів, а їх немало, дізнається, хто вона, дівчина буде в небезпеці. 

Здається, мені таки вдається достукатися до нього, або ж я дуже на це сподіваюся. Арсен замовкає, обмірковуючи щось, а я рахую секунди до його відповіді.

— Те, що Кравець знає правду — вже проблема, — цідить роздратовано. — Я впевнений, що він захоче її викрасти, щоб мене шантажувати. 

— Я не дам йому цього зробити. За Аліну головою відповідаю! — кажу твердо.

— Я не впізнаю тебе, Даміре, — Борисов хмуриться, але його злість на мене потроху знижується. — Ти закохався у мою доньку?

— Так, — відповідь злітає з моїх уст доволі легко. Я не хочу брехати собі. Так, я не ас у справах любовних. Взагалі не знаю, що воно таке. Я відчуваю щось дуже сильне та глибоке до цієї дівчини. Мабуть, це і є кохання. 

— Оце так поворот, — хмикає. — Ну тепер я хоча б можу бути впевненим у тому, що вона в безпеці. Та побачити її все одно хочу, і тут ти мені не будеш перечити.

— Добре, але вона залишиться зі мною, — відповідаю.

— Без питань, — киває. — Але якщо донька хотітиме піти зі мною, ти її відпустиш.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍