Жан-Крістоф Гранже - Земля мертвих

Наприклад, поблизу вулиці Сен-Мор в ХІ окрузі є бістро «Морський коник», де можна залишати повідомлення.

— Звідки така інформація?

— Теж від Сток. Словом, я була там і спитала в господаря, чи той не пригадує хлопця, схожого на копа, що два тижні тому лишав якусь цидулку. Господар туманно пам’ятає, що відбувалося в ті дні, але, врешті-решт, таки згадав, що якийсь тип двічі заходив до них: два тижні й кілька днів тому…

— Як він його описав?

— Високий, як жердина, із рудою кучерявою чуприною. Говорить із південним акцентом і цікавиться лише регбі. Він нікого тобі не нагадує?

47

— Це жах.

Під стінами собору Паризької Богоматері, між мостом Сен-Мішель і Малим Мостом Кардинала Люстіґера, Сена, вже розділена навпіл острівцем Ля-Сіте, ще більше звужується. Широка й велична ріка перетворюється на стиснутий високими береговими валами потік, де, ніби випадково, завжди пришвартована купка барж, і тоді вузький та затишний рукав стає схожим на канал.

Корсо запросив Бомпар на «кризову співбесіду», і та вивела його надвір, аби пройтися славнозвісною набережною Орфевр. Коп коротко розповів, що трапилося, тож Бомпар запропонувала пройтися пішки далі. Вони перетнули площу перед собором, де аж роїлося від туристів, любителів роликових ковзанів, солдатів антитерористичної бригади, а відтак зупинилися перед Малим Мостом — тут панувала атмосфера сповідальні, що цілком відповідала їхній розмові.

— Це жах, — повторила вона, запалюючи цигарку.

— Та де там, у мене є план.

— Ти вже стільки наколобродив.

— Послухай. Завтра звільняють Собєскі. Але перед тим я витрясу з нього душу.

Бомпар спантеличено поглянула на нього.

— Авжеж, гарний з тебе перемовник.

Корсо вдав, що не почув:

— Історія зі світлинами позбавила нас головного козира, ба більше: її можна трактувати як кримінальне правопорушення.

— Особливо з боку Людо.

— Собєскі теж винний. Підкуп посадової особи, викрадення речових доказів тощо. Після колишніх подвигів йому світить новий термін.

— До всіх негараздів нам ще цього бракувало. Треба розізлити інтелектуалів з лівого берега й борзописців — з правого, розворуши їх — благаю тебе.

Корсо стиснув їй руку.

— Я був у нього в камері. Він гороїжиться, але таки боїться знову потрапити за ґрати. Хай лише стулить пельку. За це пообіцяємо випустити його на волю, до того ж і Людо прикриємо.

Бомпар скоса зиркнула на Корсо, обіруч міцно стискаючи поруччя, мов капітан на палубі корабля.

— А він погодиться?

— Я впевнений у цьому. Забудьмо знімки, картини, почнемо з нуля.

— Лишилися протоколи.

— Вони досі в Крішни.

— А прокурор?

— Скажемо, що надто поспішили, кепсько підготувалися — буцімто ще зарано передавати Собєскі до судді.

Бомпар задивилася на Сену біля мосту Сен-Мішель. Сутеніло, й за інших обставин краєвид здавався б чарівним. Корсо поглянув на хрещену матір: колись вона вважалася красунею, королевою французької поліції, але час лишив на ній свій відбиток. Час і злочини. Проте нищівну силу виявили не тільки роки: вбивства, ґвалтування, оборудки, які вона розслідувала, теж далися взнаки… Після занурення в чорну безодню людських душ Бомпар сама втратила як зовнішній, так і внутрішній блиск. Знесилена розчаруваннями, засмучена зневірою, перетворилася на згусток болю, голосувала тільки за Ле Пен і сподівалася на повернення смертної кари. Вікові травми, душевні травми…

Корсо спостерігав за нею краєм ока й намагався пригадати той єдиний раз, коли вони переспали. Вони здибалися в жалюгідному готелі поблизу станції метро «Мобер-Мютюаліте». Обоє мали при собі службову зброю й заплуталися кобурами. Ще й досі в пам’яті лишилося відчуття сорому й непоправної помилки, яке гризло його зсередини тоді.

— А Людо?

— Я все владнав.

— Що він каже?

— Щось вигадує про азартні ігри, коханок.

— Його вперше злапали на цьому?

— Присягається, що ніколи такого раніше не робив, але це неправда.

— Викинь почвару геть із контори.

— Не відразу. Усе має втрястися, згодом він покладе мені на стіл заяву.

Бомпар кивнула. Вона схвально ставилася до поблажливості Корсо, але воліла б вирішити все сама.

— Він знає щось про Собєскі?

— Ні. Вони познайомилися в якомусь нічному закладі для оргій. Художник лише сказав Людо, що колекціонує світлини в такому стилі: з трупами, кров’ю, злиднями… За будь-яку ціну.

— Скільки той на них заробив?

— Брав 10 000 за одне фото. Він у боргах, як у реп’яхах.

Шефиня Карного розшуку скинула на нього оком.

— Що ти про це думаєш?

— Хай усе помалу владнається.

Насамкінець Бомпар урочисто зітхнула.

— Зателефоную прокурору, — стомлено промовила вона. — Покаюся та витлумачу: нібито ми полізли поперед батька в пекло. Він звільнить Собєскі з-під варти цього ж вечора.

Корсо хотів уже йти, аж раптом вона схопила його за рукав.

— Здається, ти не зрозумів. Якщо ми владнаємо цю справу, головного болю трохи поменшає, та й годі. Злочинця однаково мусиш знайти.

— Це Собєскі.

— Тож піднімай дупу та спіймай його на чомусь.

Корсо кинувся в камеру попереднього затримання. Попросив поліціянтів вивести закутого в кайданки художника до викладеної плиткою оглядової кімнати — треба їм спокійно потеревенити далеко від сторонніх очей та вух.

Щойно Собєскі побачив Стефана, то аж закляк.

— Мене хіба не звільнили? — спитав.

Корсо знаком попросив поліціянта вийти з кімнати. Двері замкнулися, й Собєскі геть розхвилювався.

— Сідай, — наказав Корсо, вказуючи на подвійну лаву, що стояла посередині кімнати.

Собєскі навіть не поворухнувся. Стояв у наручниках та іноді посмикувався — де й поділася пихатість Гома Соба.

— Я на тебе донесу судді, сучий ти сину. Хай мене лише випустять на свободу — я все розповім у ЗМІ. Чорт, я…

Корсо схопив його за плече й змусив сісти.

— Сядь, кажу! — Й умостився поруч. — Я розмовляв із прокурором і все йому пояснив.

— Але забув повідомити кілька деталей, — зло докинув Собєскі.

— Ні, розтлумачив йому, у який спосіб ти заліз на сайт Кримінального обліку й викрав фотографії зі справ, що розслідуються.

— Що ти верзеш?

Корсо миролюбно вів далі:

— Я запевнив його, що ти не робив цього навмисно. Не мав на думці заподіяти шкоду. Ти ж митець. Просто шукаєш усюди зразки для натхнення…

— Ти патякаєш казна-що, в мене навіть мобільного немає.

— Так, але в тебе є комп’ютер. Я вислав до тебе програмістів з КО, які із задоволенням понишпорили ним на своєму власному