Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

вухами, зафоркали й пішли боком. Група зупинилась. Кеннет чекав, аж раптом над долиною почувся глибокий звук гудіння. Сигнал трембіти, що грала тривогу. Бургомістр зробив те, що було треба. Лейтенант глянув у бік міста, як і більшість людей Навера. Сонце саме вийшло, і Арберден, хоч і віддалений на чотири милі, був немов на долоні. Кеннет помітив рух на стінах, браму, що відчинилася, і людей, що з неї вийшли. Бургомістр, мабуть, поставив на ноги всіх міських пахолків і половину мешканців, але колона, що виходила з брами, мала імпонуючий вигляд. Офіцер дивився, чекаючи на останній елемент вистави. Як він і наказав, на чолі фальшивого загону, що саме виходив із міста, раптом з’явилася палюга з червоною цяткою. Кеннет невесело усміхнувся. Усе зводилося до відстані та фокусів — і до впевненості Навера щодо власної важливості.

Лардос із червоним ведмедем, що звівся на задні лапи, був символом П’ятого Піхотного полку: тож для молодого бандита було очевидно, що Імперія поставила на нього пастку, якої він уникне, оминувши місто, хоча важка піхота, що швидко марширувала в його бік, за годину ще могла наздогнати його на перевалі. З цієї відстані він не міг бачити, що все військо — лише купка наляканих купців і ремісників, а лардос — шматок помальованого в червоний колір дерева.

Унизу виникло замішання: колона, що стояла розімкненим строєм, захвилювалася, кілька людей спробували вирватися вперед. Порядок було відновлено швидко й брутально, панікерів відшмагали та відігнали на місце. Лейтенант на мить замилувався справністю вождя бандитів. Людей заспокоїли, коням зав’язали очі, з возів почали скидати вантаж — напевно, щоб ті могли їхати швидше. За кілька хвилин уся група була готова ввійти на перевал. Це був приклад доброї роботи, якої не постидалася б жодна рота Гірської Варти. Нічого дивного, що Навер Та’Клав так довго водив усіх за ніс. Зі звичайної банди він зробив дисциплінований і вправний загін.

І цей загін оце зараз вирушив по свою смерть.

Бандити виїхали на перевал в абсолютній тиші. Неприродній тиші, зрозумів за мить Кеннет. З цієї відстані вартівники мали б Щонайменше чути відлуння ударів кінських копит по камінню, брязкіт заліза, скрипіння возів. Він відшукав поглядом десятників.

Берґх звів праву долоню і промовисто ворухнув пальцями. Магія.

З бандою напевне був жрець, і вже в замку він показав, що любить фокуси зі звуком. Але тепер це не дуже йому придалося б.

Вони збиралися чекати до тієї миті, коли колона опиниться на середині перевалу, але перш ніж вона пройшла третю частину дороги, пси вартівників немов ошаліли. Скавчали, попискували і з підібганими хвостами намагалися вирватися від своїх поводирів і втекти. Ще мить, і замішання на західному схилі привернуло б увагу тих, хто був на дорозі. Кеннет встав і махнув долонею: шістнадцятеро людей миттю підірвалися з землі й підбігли до інструментів. По двоє на кожну трембіту, один спереду, інший ззаду. Ці останні вдихнули повітря — і над перевалом рознісся потужний, глибокий рев, що нагадував крик бика в гоні. Саме про це йшлося, це мав бути звук сили грому, який міг би зрушити з місця весь гірський схил. Пси припинили скавчати і спершу розгавкалися на все горло, а потім одне за одним почали вити. Малий дарунок долі.

Колона на дорозі відразу зупинилася. На кілька ударів серця все застигло, немов бандити не вірили власним очам і вухам. Потім усі зрозуміли, що відбувається, бо вершники натягнули повіддя й помчали назустріч вартівникам. Кеннет спокійно підніс до ока арбалет, прицілився. Вершникам треба було подолати триста ярдів по нерівному, кам’янистому схилу. Невідомо, чи вони мчали на ворога, чи намагалися втекти від можливої загрози. Зрештою, ті, хто залишився на дорозі, не чекали на результат сутички. Піші кинулися в бік долини, візниці після кількох невдалих спроб розвернути вози зіскакували й бігли слідом.

Ті, хто дудів у трембіти, вдихнули знову, і в хребет Старого Вола вдарила наступна хвиля звуку. Лейтенант сильніше притиснув ложе арбалета до щоки. «Ну, давайте, — просив він подумки. — Ідіть, сучі діти». Натиснув на скобу. Стріла вдарила найближчого поні в груди, тварина кувікнула, спіткнулася й упала, немов хтось підрізав їй передні ноги. Перекинулася через голову, придавивши вершника, і, що було майже неможливо, відразу встала. Бандит, вибитий із сідла, лежав нерухомо, а поні підвів голову вгору й видав з себе сповнене болю і скарги, найжалібніше ржання, яке Кеннету доводилося чути. І може, саме цей звук нарешті трухнув Старого Вола.

У землю раптом немов ударила стопа велетня. Усі відчули це саме так: могутній струс, а потім — мить тиші, такої, що аж засвербіло у вухах. Поні, які щойно чвалували, завмерли на місці, а потім пошаліли, почали вставати дибки й намагатися кусати власних вершників. Пси припали до землі, підібгавши хвости. Звук трембіт урвався. Був уже непотрібний.

Віл затремтів.

Високо, майже під самою верхівкою, по білому покрову пробігла тонка темна лінія, щілина поширювалася з кожним ударом серця. Усе супроводжував звук, немов рвали гігантський шмат полотна. Аж раптом уся велика, все ще гладка поверхня снігу зморщилася, захвилювалася й ринула вниз. Не мчала рівно: нею пробігали хвилі, вилізали горбики, гулі, вгору та навсібіч вилітали фонтани снігу й льоду, десь промайнула чорна цятка підхопленого нестримною силою валуна. Снігова потвора перла вниз, жадаючи жертв.

Люди на дорозі не мали ані найменшого шансу — навіть якби були верхи і навіть якби в мить, коли рушила лавина, вже чвалували б у бік рятівного виходу, сидячи на найшвидших конях зі стайні самого імператора. У мить, коли чоло лавини дісталося тракту, в ньому було п’ятнадцять стоп висоти, а неслося воно зі швидкістю випущеної стріли. Дорога бігла вузьким жолобом поміж двома схилами, і цей жолоб подіяв, як звуження на річці, надаючи масі снігу напрямок і збільшуючи її швидкість. Кинуті вози підхопило, немов дитячі іграшки, і бестія, що й далі набирала швидкість, ринула за тими, хто тікав. Усе це під рик розгніваного божества. Маленькі фігурки, що розпачливо бігли вперед чи намагалися в останню мить утекти вбік — їх просто проковтнуло, щоб на мить виплюнути посеред снігової кипені, а потім вже змусити зникнути назавжди. Здавалося, що хтось із Безсмертних, наприклад, сама Андай’а, Володарка Льоду, простягнув руку і стер у пил усе, що ставало йому на дорозі. Триста людей — менш ніж за тридцять ударів серця. Вирвавшись із перевалу, лавина ригнула сніговою хмарою — і це був кінець. Не вижив ніхто.

Тиша настала так