Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

різко, що Кеннету здалося, ніби він утратив слух. Він діяв, бо його вели рефлекси, багаторічний вишкіл. Ткнув арбалет у землю, нахилив, натягнув, наклав стрілу. Його люди робили те саме. Ніхто не забув про вершників, яким вдалося втекти зі шляху білої смерті. Перший залп поклав десять поні, які понесли в паніці, а нерівний схил прибрав ще кількох. Остання дюжина саме приходила до тями, переборювала жах, який паралізував їхні руки-ноги й відібрав можливість думати. Лейтенант глянув на найближчого з них — і вже знав, що навіть мови не буде про те, щоб брати в’язнів. От і добре. Відшукав поглядом людину в зеленому плащі. Навер досі мав дещо, що належало Кеннету.

* * *

Полковник Акерес Ґеванр розсівся на стільці й забубонів пальцями об стіл. Перед ним були два документи: рапорт, складений письмово командиром Шостої роти — і прохання самого офіцера, складене до нього, як до безпосереднього командира. Рапорт… Прокляття. «Нас намагалися спровокувати», «наказ, відданий дипломатом першого ступеня», «плащ з номерами роти». Це було ще нічого, бо потім стояло, наче бик на стежці: «швидким нічним маршем ми попрямували на перевал, який зветься Жалобним Проходом», «за чверть години до сходу сонця, грою на трембітах», «залишки банди намагалися втекти», «усі загинули», «без втрат із нашого боку». І підпис. Усе на одній сторінці, записане рівним, акуратним почерком. Ґеванр підвів очі на лейтенанта, який виструнчився поруч: згідно з регламентом, намагався просвердлити поглядом дірку в стінці десь ліворуч від голови полковника.

— Навер Та’Клав? — спитав тихо.

— Вцілений стрілою й добитий мечем.

— Племінник Сина Сокири? Володаря Винде’канна?

— Саме так.

Полковник глибше вдихнув, затримав дихання й потроху видихнув.

— Лейтенанте лив-Даравите, новини про все дійшли сюди ще вчора ввечері, їх привезли купці, що поверталися з Рогу. Банда Навера — знищена. Не розбита, не проріджена. Просто знищена, стерта з поверхні землі, вибита до ноги однією ротою Гірської Варти. Точніше, чотирма її десятками. А бандитів, кажуть, було п’ять сотень?

— Не більш ніж три з половиною, полковнику.

— Неважливо. Тож звістка вже пішла в люди. Ще до того, як купці рознесуть її в сусідні провінції, бандитів буде тисяча, а вас — дюжина. І ти, кажуть, сам відрізав голову Наверу Та’Клаву, бо той наплював на плащ Варти. Знаєш, що я повинен зараз зробити? — полковник Акерес Ґеванр, схоже, був знервований і не дбав про ґречність.

— Не знаю, пане полковнику, — погляд офіцера не пересунувся ані на палець.

— За те, що перебили банду, яка два роки ставала дедалі гострішим терням у боці, ти повинен бути підвищений та нагороджений. Але за те, що вбив члена панівного роду, нехай навіть з не дуже приязного до нас королівства… Наші дипломати й більшість вищих офіцерів — це аристократія. Існує щось на кшталт… — полковник завагався, — на кшталт свідомості приналежності до спільної касти. Вони не дивитимуться вдячно на звичайних солдатів, які вбивають когось княжої крові. Найбільшу втіху їм справило б пониження тебе до солдата і відправка до найглибшої діри. Розумієш?

— Так, пане полковнику.

— З іншого боку, за місяць уся Північ розповідатиме легенди про цю сутичку… — полковник із зусиллям заспокоївся. Аби ж цей сучий син хоча б виказав трохи емоцій, скривився чи нахилив голову. — Тож я не можу вас розжалувати — навіть на половину звання, бо це зламає мораль усій Гірській Варті. Крім того, разом із купцями прийшов лист, адресований особисто мені. Його авторка — графиня Ісава-кан-Лаверр, а печатка на листі — це печатка, якої не міг би ігнорувати навіть імператор. У вас є сильна приятелька, лейтенанте, або ж вона вважає, що в неї перед вами серйозний борг, бо просить, щоб я підвищив вас до повного капітана. Чого, вочевидь, не може статися, але це може підставити мене під гнів Імперського Дипломатичного Корпусу. То що мені робити?

Лейтенант нарешті ворухнувся, опустив погляд і глянув полковнику просто в очі. Командир Шостого полку Гірської Варти здивовано заблимав. Очікував будь-чого, але не спокою й цілковитого опанування офіцера.

— Замість підвищення, — лейтенант перервав його, вибачливо усміхнувшись, — або пониження, — лише цей дріб’язок. Це буде нагорода для роти, не для мене, тож не підставить вас під проблеми з тими аристократами, — це слово він промовив поволі, наче пережовуючи. — І ніхто не скаже, що рота не була вшанована. Усі будуть задоволені, пане полковнику…

«Усі? І ти також?» — подумав Акерес Ґеванр. Утім, не сказав цього вголос. Кивнув, приклав печатку й підписав документ.

Щойно молодий офіцер вийшов, його командир підійшов до вікна й глянув на солдатів, які згромадилися на плацу. Шоста рота, чотири десятки вартівників, дюжина псів. Його люди… Його думки перервав скрип дверей у спальню.

— То він справді скинув на них лавину?

— Я думав, Щури про все дізнаються першими, — полковник не обернувся, бо надто добре знав цього високого худорлявого чоловіка, який вже багато днів отруював йому життя.

— Ми знаємо, але завжди намагаємося підтверджувати інформацію з різних джерел. Ех, цей лейтенант — незвичайний юнак. Якби захотів, міг би зараз уже бути капітаном.

— Він обрав найкраще рішення для всіх. І здається, не шкодує про це.

Тихе пирхання з-за спини було єдиною відповіддю.

— Подумати тільки, треба ж було просто відіслати їх із провінції.

— Ви знайшли те, що шукали?

— Ні. Але якщо воно десь тут — ми знайдемо.

Полковник Акерес Ґеванр стенув плечима. Це були не його справи. Він дивився, як Кеннет-лив-Даравит виходить із будинку й іде до своїх людей. Прокляття, побачивши, як вони встають при появі Кеннета, він зрозумів, що тепер вони насправді — «його люди». Лейтенант кивнув, а солдати, як один, одягнули плащі. На кожному номер роти — дві шістки, одна трохи вище за іншу — було вишито кривавою ниткою.

Гірська Варта своїх не забуває.

КРОВ НАШИХ БАТЬКІВ=

Створіння сунуло над землею наче велика ящірка: темна маса вигиналася з боку на бік зміїними рухами, майже шорхаючи черевом по снігу. Якби хтось побачив його згори, то саме таким було б його перше враження: гігантська рептилія, мешканець розжареного сонцем Півдня, яка через примху чи жарт якогось божества опинилася в сніжних горах. Бракувало їй лише хвоста, та й шию мала закоротку. Широко розставлені лапи штовхали створіння вперед, даючи цілком непогану швидкість, якщо взяти до уваги, що рухалося воно теренами, де тільки вчора випав свіжий сніг.

А ще істота була поранена. Позначала свій шлях не лише дивними слідами,