Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

Він відкрив рота, щоб запитати.

— Навер Та’Клав іде сюди. З усією своєю бандою, — офіцер устиг першим.

Коли говорив це, в його голосі з’явився якийсь дивний тон. Урядник зазирнув у його очі. Ласкава Володарко! Схоже, хтось сьогодні помре!

— Скажи мені, — лейтенант абсолютно забув про ґречні звертання, але бургомістр сьогодні нізащо на це не зважав би. — Старий Віл уже рикнув?

— На Жалóбному проході? Та де там. Шлях усе ще надто небезпечний, тож я послав по чарівника, щоб той його оббив, нехай би довелося за таке й золотом заплатити. Без купців з півдня ми втрачаємо…

— Де ваші трембіти?

— У підвалах. Ви, пане лейтенанте, хочете спробувати самі? Там снігу стільки, що Віл ані здригнеться.

— А ви намагалися зробити це на світанку? — офіцер скривився у дивній гримасі. — І ще одне: де живе дитина, якої торкнулася Володарка Долі? Світле волосся, на око десь тринадцять років.

— Глупий Носах? З ним самі клопоти, зник учора…

Скрегіт клинка й раптовий натиск на шию. Меч, на який він дивився з такої перспективи, здавався нескінченно довгим. Погляд бургомістра, пройшовши вздовж вістря, зустрівся з очима солдата. Немов на його горлянці хтось затягнув крижаний нашийник.

— Я питав не про твою думку, бургомістре, а тільки про те, де мешкає його мати. Ти мені це скажеш, а тоді оголосиш тривогу й подвоїш сторожу на мурах. І видаси мені всі трембіти, за винятком однієї. А потім зробиш, що я тобі скажу. І швидко.

Урядник глитнув слину й кивнув.

* * *

Вони побачили їх вже перед світанком. Сонце розмальовувало рожевим виднокруг, на сході верхівки гір вгризалися вершинами в небо, яке тільки-но починало світлішати. Було холодно, із вуст людей та тварин вилітала пара. Вони чекали, зачаївшись з західного краю перевалу, а перед собою мали чудовий вид на Жалобний Прохід.

Кеннет знав, звідки взялася ця назва. Жоден інший перевал в горах не поглинув стількох жертв. Ним ішла імперська дорога, що знаходилася зараз ярдів за триста від них: тракт шириною в двадцять стоп, із гладких, щільно підігнаних каменів. Дорогу вже очистили від снігу; це було знаком того, що купці якийсь час уже ризикували подорожувати — навіть із небезпекою, що причаїлася на Старому Волі. Що ж, той, хто мав відвагу мандрувати за таких умов, міг встановлювати будь-яку ціну за свій товар. Хоча треба було бути шаленцем і відчайдухом, щоби виїжджати зараз на шлях.

Східна частина перевалу, широкі й високі узбіччя, були просто створені для лавин. Спочатку вони здіймалися м’яко, а потім різко рушали вгору й закінчувалися високою стіною, що формою нагадувала бичачу голову. Тому місцеві й прозвали гору Старим Волом. Тутешні говорили, що коли Старий Віл зареве — коли скине потужною лавиною зимовий покров, — дорога на південь буде відкритою. Утім, вряди-годи Віл запізнювався з ревом, і тоді купці, особливо ті, хто перевозив товари, що швидко псувалися, такі, наприклад, як масло чи риба, ризикували. І багатьох із них знаходили, лише коли сходив сніг.

Інколи лавину намагалися викликати, дуючи в трембіти: довгі, на п’ятнадцять чи двадцять стоп дерев’яні труби, якими користувалися в горах для передачі простої інформації на великі відстані. Якщо ж це не допомагало, зацікавленим купцям доводилося наймати чародія, когось, хто володів Стежкою Землі, Води чи Льоду, щоби змусити Вола заревти. Відкриття торговельних шляхів було варте будь-яких грошей. Хоча інколи здавалося, що природа навмисно кепкує з людей, викидаючи неможливі фокуси. От і зараз верства снігу в кілька ліктів, що нагромадилася за зиму, незрозуміло яким дивом ще трималася на горі.

Лейтенант дивився на колону, що наближалася. Триста людей, може, навіть більше, принаймні тридцятеро кінних на сильних гірських поні, а ще — десяток легких возів. Він знав, що його не видно: укутаний у сірий плащ, захований у тіні, він не вирізнявся на фоні, як і решта Шостої роти. Глянув на північ, звідки наближалася банда: темрява світанку розвиднювалася там загравою двох пожеж. Не надто великих. Може, знайшли якийсь пастуший курінь чи самотню загороду. Імовірно, Навер не зміг утриматися, щоб не позначити свою присутність.

Кеннет перевів погляд праворуч, де, приховані в нерівностях ґрунту, замасковані гіллям, лежали трембіти. Він довго радився з десятниками, куди яку спрямувати й коли почати грати. Від цього залежало їхнє життя. І вочевидь — від того, чи зійде лавина так, як вони передбачили, трохи навскіс, впадаючи в жолоб, серединою якого бігла дорога, і чи не полетить з усього розгону прямо. Але іншого місця, звідки можна дути в трембіти так, щоб досягнути бажаного, не було, тож доводилося покладатися на щастя.

Він глянув на схід, де з-за гір ось-ось мало визирнути сонце. Це був добрий момент, саме та пора дня, коли верхівки найчастіше скидали сніг зі схилів гір. Година громів, як колись називали першу годину після світанку, хоча мало хто пов’язував цю назву з лавинами. Це був час, коли температура повітря зростала кожної хвилини, коли мороз, який часто супроводжував весняні ночі, мало не за кілька хвилин піддавався теплому промінню сонця. Верства льоду, яка сковувала калюжі, танула на очах, промерзла земля перетворювалася на багнюку. Розмерзався навіть багатофутовий плащ спресованого снігу, що лежав на гірських вершинах. Кеннету колись показав це один із капітанів, з яким йому довелося служити. Відвів його на крутий схил і наказав дивитися. Верства снігу там обривалася, ніби зрізана ножем, а в місці, де нещодавно частина снігового покрову зірвалася й зійшла, він добре бачив голу землю, промерзлу і вкриту пожовклою травою та інеєм. І раптом, десь за чверть години до сходу сонця, земля почала відтавати, паморозь зникла, а з-під снігу потекли струмочки води.

— Під сніжною вагою земля починає підтавати, — пошепки пояснив капітан. — Усю ніч вода не могла вибратися звідти, бо її блокував мороз. А тепер вона спливає, а весь схил у цю мить слизький, наче хтось нашмарував його маслом. Досить перднути — і все полетить. За годину сонце підсушить землю, а більшість ув’язненої під снігом води витече, і тоді всі будуть у безпеці. Принаймні до наступного світанку. Пам’ятай: ніколи не веди своїх людей на такі місця, коли після морозної ночі сходить сонце. А якщо не будеш упевнений — дивися на собак. Вони завжди знають.

Лейтенант усміхнувся, чуючи тихе скавчання. Собаки знали. Відчували, що ця місцина — небезпечна. Це був добрий час на засідку.

Коні бандитів також щось відчували. Коли загін наблизився до перевалу, ті, що були на чолі, застригли