Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

кулеметів, потужності двигунів страхітливих вантажівок. Знали, що ці монстри там будуть розлущені нашими «катюшами», «ванюшами», «тридцятичетвірками», «ілами» та «петеерами».

Тут, у містечку, — цяточці на середньомасштабній карті майбутнього поля рядових сутичок німець теж став почуватись нервово, хоч ще і не осоромився так, як там, де лише «вирівнював» лінію фронту та «перегруповував» бойові з’єднання.

Кудись щезли чисельні напіввійськові, напівцивільні організації і їхні керівники, які займались заготівлею харчу, обмундирування та всілякого реманенту для «великого народу» «великого Рейху». Вщухли чутки про будівництво ремонтної бази для «юнкерів», перестали дефілювати на парковому манежі німецькі «фрау» та «гери» завмерло будівництво гаражу для чинів гебітскомісаріату.

Натомість в місто почали прибувати властиві для фронтової смуги охоронні служби: польова жандармерія, дорожньо–регулювальні підрозділи, інженерні частини, комендантські патрулі. Всі вони мали конкретне призначення.

Тепер для животіючої решти населення району (залишку після 12 тисяч розстріляних, 10 тисяч вивезених у Німеччину, кількох тисяч мобілізованих) настали чи не найскрутніші часи. На кожному кроці, в будь-яку пору, можна було наразитись на смертельну небезпеку.

З наближенням фронту, німецькі сапери почали облаштовувати лінію оборони. Патрулі, жандарми полювали на чоловіків і заганяли їх на тих роботах до смерті. Хто сам не конав від виснаження, того добивали. Сховатись, втекти рідко кому вдавалось.

За два–три тижні німці провели колосальні фортифікаційні роботи. Центром укріплення став замок, який високо піднімався над острівною частиною містечка, до того ж, замок був, чи не в середні ще віку, поставлений на штучно насипаному пагорбі. До пагорба була приставлена висока турецька мечеть, стіни якої були вимурувані в двометрову товщину. Колонадну ротонду, що увінчувала верх замку, і купол (баню) мечеті було зірвано, щоб зменшити орієнтування для прицільної стрільби далекобійної артилерії противника. Камінний міст біля самісінького підніжжя замкової гори теж було висаджено в повітря.

За річкою (через яку був перекинутий той міст) розкинувся на кількох гектарах рівної площі старовинний парк з віковічними деревами різних порід. Німці (які там німці, то робили наші люди під прицілом німецьких автоматів) вирізали всі дерева і все, що росло «запідлице» із землею, так що не залишалось найменшого обземка, кореневища або пенька. Стовбури дерев розпиляли і вивезли геть; гілляки, тонке віття спалили. Грунт по всій площі ретельно розрівняли. За парком, на всю його довжину, стояв трьохметрової висоти кам`яний мур з кількома врізаними в нього високими баштами–бійницями. Цю фортечну споруду теж було розібрано під самий фундамент[77], а каміння вивезено в кар`єри цегельного заводу. Підготовлене для «засіву» поле перед замком-фортецеєю, від річки до колишнього муру, було «густо засаджене» німецькими саперами протипіхотними мінами. Круті схили замкової гори, від самого підніжжя до вершини перекату, теж густо «засіяли» мінами.

В самому замку, а саме в його підвальних склепах, німецькі інженери зробили реконструкцію: залили бетоном всі горловини можливих підземних ходів–тунелей, через які, на їхню думку, можна було проникнути до замку попід землю. Вздовж фасадної сторони замку, повернутої до «обробленого» поля, по самому підніжжю цоколя, що був вимурований кубічними брилами базальту, у вузенькі віконця–душники німці встановили станкові кулемети. Тепер через ті вікна–амбразури майбутній плацдарм «проглядався» кулеметами по всій його площині.

Так що залишилось гітлерівським воякам терпляче чекати, поки «зійде озимина».

Як дізнається читач далі, сподівання німців почали справджуватись вже в першій половині березня 1944 року.

Хмільник все більше і більше переймав ознаки фронтового міста. Перш за все це проявлялось у посиленні окупантами всякого роду репресивних заходів проти цивільного населення. Почастішали арешти, облави, «прочісування».

Попав під таке «прочісування» і мій знайомий Борис Таранков[78].

Три німецькі жандарми і тутешній поліцай обходили крайні слобідські хати. Дійшли до Таранкових. Два жандарми залишились у дворі стерегти відловлених, а третій з поліцаєм зайшли в хату. Вийшли з побитим Борисом поліцай винишпорив у закутку кілька топових шашок і запальні патрони: Борис підібрав їх у залишеному ще нашими доті, щоб глушити рибу. То було приречення.

Відловлених чоловіків відвезли в гестапо. Поставили охорону.

За кілька днів після того, як до в’язнів приєднали ще групу нещасних. Приїхала з Вінниці спецкоманда. Якийсь «оберст»[79] вказуючи пальцем, за хвилину розсортував «контингент»: наліво тих, кого відправити на каторгу до Німеччини, направо кого до ями на околиці містечка. Вирок негайно виконано: перших погнали на залізничну станцію, других повезли на околицю…

Від «подорожі» на околицю Бориса і ще одного хлопчину врятувало прагнення німців до «порядку». За годину до приїзду «сортувальників» хлопців відрядили чистити дворовий нужник. Дякуючи самим собі за витримку, вони пересиділи зловісні хвилини в спасенному місці, а тільки-но двір спустів і охорона зняла варту — дременули через вузенький лаз попід огорожею, скотились у вибалку і манівцями вибрались за місто.

Довелось і мені декілька разів вскочити в халепу. Через місто проходила, скалічена десь на Кавказі, гірничострілецька частина. Групка німецьких вояків облаштувалась для обіднього перепочинку на подвір’ї під самими вікнами нашого житла. Я вже описував на якому–то місці був поставлений той будинок, де нам випало прожити значний час німецької окупації. Хто б не йшов, куди б не їхав, а минути тієї оселі неможливо.

Розпакували солдати свої ранці, подіставали сухий пайок і взялися до справи. Хтось із них попросив маму підігріти консерви, дати миску чи якесь інше начиння.

Закінчуючи привал, один із солдатів запитливо кинув погляд на мої ноги, розпакував знову ранець, витяг звідти пару черевиків і поставив їх біля моїх ніг.

Що то були за черевики!

Такого взуття мені ще не доводилось бачити.

Оковані мідною пластиною на обцасах і носаках; підошва товстелезна з густо натиканими блискучими і гострими металевими шипами, вправлені сталевими обхватами. Ціла низка металевих гачків на халявках шнурувалась шкіряним паском. Всередині черевики були вистелені собачою шерстю, а з халявок витягувались цупкі брезентові панчохи, які щільно облягали литки ніг. Та чи не найбільшою диковиною була їхня вага і те, що вони не згинались в підошві. Саме за цих двох ознак я був позбавлений можливості не те, щоб бігати, а й ходити.

Все ж не допомогти! «едельвейсівцям»[80] диво–черевики закріпитись на скелях Кавказу…

Мабуть, цього разу я виручив німця тим, що значно полегшив тягар його похідної викладки.

Мені не була від того незаперечна користь. По-перше — взутий «навічно». По-друге черевиками тими із