Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

Не можу сказати чому те, ненароком побачене, вдарило мене важкою гнітючістю, хоч вершники, по всьому було видно, мали гарний настрій — сміялись, дружньо підбадьорювали вправкиню і, взагалі, тримались хвацько.

Продовжували тягнутись дні окупації. Поняття «тимчасовість» поступово губило свою первинну значимість. Навіть славнозвісні події зими 42–43 років на побережжі Волги і в степах Дону — чутки, про які докотились до пагорбів українського Поділля — мало втішили покинутий на поталу і нещадно затиснутий ходою війни місцевий люд. Дуже то вже було далеко — за тисячі кілометрів від порогу хати. Кожен шукав як вижити зараз, як утримати родину, як зберегти хоч якесь обійстя.

Довелось мені знову стати «зв’язковим».

На той час тьотя Броня жила в селі Війтівцях, в родині свого чоловіка. Дядька Яна мобілізували на війну. Доля його склалась так як у мільйонів радянських чоловіків–червоноармійців. Пришкутильгав він додому в кінці грудня 41‑го, поранений, схудлий і вкрай мовчазний. З розмов між сестрами я взнав, що як Миколайович, перебуваючи в оточенні під Брянськом, був поранений в ліве стегно, що підібрала його і виходила російська родина, що він тяжко хворів і лише, коли фронт, просунувся далеко на схід, зміг дістатись до рідного дому.

Мої ж обов`язки «зв’язківця» були не складні. Треба було кілька разів на тиждень «збігати» в село Війтівці до тьоті, взяти там приготовлену роботу для мами, потім віднести назад, потім знов занести на примірку і таке інше. Відстань у вісім кілометрів я долав за півтори години.

Кожного разу тьотя Броня знаходила чимось мене нагодувати. В селі з цим було трохи легше. А одного разу, коли мені вдалось прислужитись, то чи не вся сільська вулиця заговорила про мене, з чого я теж скористався, щоб «стригти купони».

А справа була така.

Черговий раз, вбігши в тітчин двір, я помітив, що навколо розлогої вишні зібрався цілий гурт жінок. Були там і мої однолітки — трохи старші і трохи молодші. Всі вони позадирали голови догори, про щось гомоніли. Деякі показували рукою кудись у верхівку старої вишні. Найбільше бідкалася тьотя Броня.

Підійшовши ближче до гурту і теж задерши голову як всі, я побачив бджолиний рій, що вилетів з вулика і всівся на самій верхівці дерева. Щось спонукало бджіл покинути вулик[76]. Але для власника пасіки, то велика біда. Спокусі покинути гніздо можуть піддатись і другі бджолині сім`ї, і тоді втрати неминучі. Скільки–то праці треба буде прикласти, щоб розстаратись на нову пасіку хоч би в три-п`ять вуликів. До того ж, пошесть (залишити вулики) може передатись і сусіднім пасікам. Саме це стривожило людей і вони так близько і співчутливо прийняли нещастя, яке поки що трапилось тільки в сусіда.

Я знав, що треба робити, як це робилось на пасіці в Вуглах, де жила моя бабця.

Тут же у дворі, вгледівши на призьбі кимось залишений очеретяний кошичок, я підхватив його і до тьоті:

— Дайте пів ложечки меду.

Вона змастила кількома крапельками меду денце кошика і подала мені догори, бо я вже сидів на першій гілляці вишні.

Затиснув під коліно ногавиці благеньких штанців, закатав по лікті рукава сорочки і поволі, дуже обережно, повзучи по стовбуру поміж гілляк, підтягнувся до самого рою. А що таке рій? Треба уявити собі пузатий череп`яний кухоль, перевернутий до низу витягненою шиєю. То так бджоли обліпили свою матку породільницю. Інші бджоли рояться навколо кухля — стережуть його. Тепер, патичком поволеньки розгортаю стінку кухлика в найтовщому місці і добираюсь до матки. Її легко впізнати: тулуб в півтора–два рази довший від тулуба її дітей, жовтувате черевце, міцніші крильця. В цей момент завмираю, дихання дуже стримане бджоли–вартові обліпили мене, повзають по руках і обличчю, ворушаться у волоссі на голові, злітають, сідають — принюхуються. Нарешті вигортаю матку у заздалегідь підставлений кошик. Залишається чекати, аж поки бджолина «свита» не обліпить матку тепер вже на дні кошика, а «варта» перенесеться на новий об`єкт охорони. Коли ж я, «герой», спустився на землю, тітка Броня з вдячністю дивилась на мене. Та й сестра моя Гірця теж не зводила з мене своїх широких очей.

Надвечір прийшов дядько Ян. Не знаю, що там йому розказували, але вийшовши з хати, постояв мовчки біля мене і, думаючи про щось своє, поклав мені руку на плече.

З розмов старших стало мені відомо, що Ян Миколайович займається добуванням торфу. Безлісе село потерпало без дров. Обходились люди соломою, бур`яновим сушняком; в кого була скотина, то пильнував кізяки, щоб бува сусід не перехопив. Кмітливий і завзятий до роботи Ян Миколайович, як тільки став по весні на ноги, задумав розробляти занедбане торфовище на далекій околиці села. Самому не потягнути та й небезпечно. Почав він організовувати жіночу бригаду, попередньо знайшовши порозуміння із старостою села. В подвір’ях мешканців села стали з’являтись акуратно складені стосики висушених торфобрикетів. Мало того, Ян Миколайович привіз цілу фуру тих брикетів нам у містечко. Було те паливо не добірне: багато попелу та диму і мало тепла, та перебитись, все ж таки, можна. Підводу з кіньми довелось відганяти мені, бо Ян Миколайович занедужав. Коней не гнав на возі лежав хворий.

На осінь 43‑го загальна «атмосфера» у місті почала мінятись. Дійшли звістки про програні німцями битви під Сталінградом і Курськом, поразки гітлерівських військ на сході України.

Свій відступ німецька пропаганда пояснювала якимись там стратегічними, вищого порядку, міркуваннями. Нібито виникла потреба скоротити видовженість фронту, або випрямити його; перегрупувати, передислокувати армію, корпуси, дивізії.

Проте, «сірий» народ містечка і його округи досить швидко розібрався в хитросплетеній термінології і, коментуючи всі ці морфемні вибрики, заміняв їх одним влучним, хоч і не до друку, терміном — «вс…ся». В який раз, читаючи в місцевій газетці бадьорі повідомлення про успіхи німецького війська на Заході чи Сході, так і казали — німець знову «вс…ся», чомусь користуючись в цій граматичній конструкції лише одниною.

Бруківкою міста все частіше гуркотіли довжелезні колони гусеничної і колісної бронетехніки і ми, хлопчаки, швидко зорієнтувались у відмінностях «тигрів», «пантер», «фердинандів, калібрах багатоствольних чи довгохоботних гармат, швидкострільності зчетверених