Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

захватом «рубав» дрова, трощив на друзки будь-які дерев`яні «конструкції». Хлопці дивувались і заздрили, коли я черевиком розколошмачував деревостій, виважував цівки зі стіни, відривав лати покрівлі. Заправлю ногу під дошку, наче важіль, натисну і… пеньк! Відлітає дошка разом із цвяхами. Покладу жердину на пеньок, кілька разів вдарив ногою і з-під черевика маю декілька поліняк. Та не тільки це: може кригу розбити, можу залізяку зігнути чи вирівняти, міг і собаці під щелепу наставити черевика. Місяців зо два, або й три я викаблучувався в тих черевиках. Тільки не дарма кажуть: як приходить, так і відходить.

Треба було принести води в хату. Взяв відра, пішов до річки[81]. Напівдорозі, біля колишньої контори[82], де німецькі тиловики розмістили продовольчий склад, стояло дві вантажні автомашини і одна легкова блискучий чорний «Опель». Солдати діловито переносили з машин у будинок важкі свинячі туші, громіздкі ящики, мішки, пакети і т.ін.

В «Опелі», з відкритими дверцятами зі сторони пасажира, сидів якийсь високого рангу німецький офіцер. Що то за «висока птиця» я здогадався і по тому, як він сидів, поважно відкинувшись на спинку сидіння і виставивши праву ногу на підніжку, і по тому, яка на ньому була шинель. Пальто — шинель окомірчене коричневим м’яким хутром, з-під відкинутої поли теж виднілась хутряна підбивка. Козирок кашкета був густо нагаптований сріблястим позументом.

Взагалі-то, в подібному випадку краще було б оминути того легковика, та вже було пізно. Скоріше відчув, ніж побачив, що «гер офіцір» «пасе» мене. І не так мене, як мої ноги в «едельвейсівських» черевиках. Не піднімаючи очей, намагаючись вдати байдужість, розмахуючи відрами, я порівнявся з легковиком і вже на кілька кроків минув його, коли почулось різке:

— Ком цу мір! (Підійди до мене!)

Я зразу ж став меншим, повернувся, зробив два кроки до машини.

— Во часі ду зольхе шде гештолен? (Де ти взяв таке взуття?).

Відповіді моєї офіцер, звісно, не чекав, а тут же гукнув «унтера», мабуть, старшого над солдатами–вантажниками, кинув йому коротку команду. Унтер, клацнувши закаблуками і ствердивши прийняття команди статутним «Яволь», взяв мене за барки і повів за ріг будинку–складу, де був вхід. Та видно, в унтера були свої клопоти, бо піднімаючись на ганок, він передав мене зустрічному солдату, а сам повернувся до машин. Спересердя, що його напівдорозі збили з свого наміру, солдат поспіхом завів мене в довгі і темні сіни, пошарпав за одні–другі–треті двері і, нарешті, знайшов потрібні, відкинув клямку і шпурнув мене разом з відрами всередину. Від того, що я пірнув у м`ясо й кров, захопило дух. На вбитих під саму стелю гаках висіли тваринячі туші і під кожною загустіла пляма крові. Своєрідного колориту цій «картині» надавали промені денного світла, що затоплювали комору через вікно. Прийшовши до «тями», почав більш інстинктивно, ніж свідомо, шукати «вихід», як в конкретному, так і в загальному розумінні цього поняття.

Кажуть: біда і мучить, і учить…

Обережно натиснув на двері, вони трішечки піддались, скільки дозволила слабина клямки. Причинив назад, зауваживши сам собі, що невеличка щілина все ж таки є. Обмацав кутки, підійшов ближче до вікна: було добре видно двір, як німці сновигають сюди-туди, то з вантажем до танку, то без вантажу біжком по східцях і зникають за рогом.

Вікно подвійне, засклене, не заґратоване. Нижня шибка внутрішньої рами розбита. Тут же на підвіконні лежать скалки розбитої шибки. Пронизує думка: як цим можна скористатись?.. Відбираю найбільш продовгувату скляну пластинку і приміряю, чи ввійде вона в двірну щілину. Залишилось вибрати момент. В сінях підлога періодично здригається під кованими солдатськими чобітьми розвантаження продовжується. У вікно мені видно, коли виходять з ґанку німці «впорожні», і коли «повні» щось несуть у будинок–склад з машин, які стоять за рогом будинку. В приміщеннях німців підсвідомо вловлюю певний ритм. Кожною клітиною тіла відчуваю, що гаятись не можна, допоки німці зайняті роботою.

Обережно просовую уламок скла в щілину, одноразово слухаю: чи не почуються кроки в сінях, а через вікно слідкуючи, німці наближаються до танку, чи ще за рогом будинку.

Мить вибрано!

Скинувши клямку, виходжу в сіни. Перед виходом на ганок, погляд потрапляє на ящик з вибитим дном. Притуливши того ящика до грудей, виходжу на ганок, завбачливо даючи дорогу солдату, що зігнувся під тягарем мішка. Тіла свого не відчуваю, Хоч би не зустрівся німець, який вкинув мене у комору. Роблю вигляд, що маю намір викинути «свій» ящик на звалище за майстернями в кінці двору. Пронесло…

Манівцями шмигонув, обминувши свою хату, до Леся. Вговорив його розказати моїй мамі, куди я подівся. Через годину–дві й сам прийшов. Щоб «замести сліди», кинула мама ті черевики в пічку. За деякий час сморід по хаті розвіявся, залишилась тільки купка обгорілого залізяччя, присипаного сірим попелом. За черевиками не жалкував. Шкода було відер, що залишив в коморі[83].

Наступними подіями зими 44‑го ця «пригода» затерлась у пам`яті, тим паче, що кожний день того життя був пов`язаний суцільною низкою таких гостро–небезпечних ситуацій, що вони, нанизуючись одна на одну, утворювали ланцюг повсякдення.

Зрозуміло, що все те відбувалось не лише зі мною і не тільки в тому місці, де був я. Таке відбувалось чи не з усіма людьми, яким доля визначила бути на окупованій ворогом території. Кожен з них міг би розказати про себе і про той