Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

Зимові місяці 44‑го запам’ятались явними ознаками німецького «драпання». І хоч вони вперто називали те «драпання» різними словами–замінниками, по всьому було видно, що «дранг нах остен»[84] повернувся в протилежну сторону і люди слушно стали називати цей «стратегічний» задум «дранка захід».

Лінія фронту хоч і «скорочена», хоч і «вирівняна» поволі, але незмінно наближалась. Над містом все частіше пролітали армади фронтової авіації, все більше густішав потік військової техніки, «і вже в самому кінці лютого все виразніше було чути гул артилерійської канонади.

Ще запам`яталась та зимова пора вкрай розкислими полями, розтовченими вщент дорогами, густим і мокрим повітрям.

В один із таких сірих днів, перевзуваючись в хаті (на подив мами), почув, що в дворі тріщить дерево і натужно реве двигун. Глянув у вікно: дерев`яна висока огорожа подвір`я вже повалена і по ній, наче по настилу, повзла якась потвора. Всякої химерної техніки тієї пори я вже надивився, а такої потвори ще не бачив. Помісь мотоцикла з танкеткою на гусеницях, тільки в два рази довша. З потвори вилізло четверо страховиськ. В металевих касках, защеплених ремінцями під підборіддям, на грудях, вище до шиї, металеві пластини на ланцюгу, нижче — металеві «шмайсери» — автомати, на широкому поясі чого тільки не поначіплювано: шкіряна кобура з пістолетом, патронні ріжки для автомату, граната, ліхтарик, якась металева плоска коробка, циліндрична коробка, ніж–тесак, ще і ще щось… Семипудові страховиська з головами–баняками позлізали з потвори, повитягали якісь пакети, коробки і з тим усім, гергочучи між собою, посунули до наших дверей. З вікна було добре видно, як вони чобітьми відкривали двері танку і тут же ми почули, як розчахнулись двері в сінях. На нас, закляклих попід стіною, жандарми і не глянули, а посунули прямо в кімнату, наче вони там бували не один раз. По всьому було видно, що «гості» знайшли місце для обіду і перепочинку. За годину–другу застілля почало набирати належного в таких випадках підйому. Голоси перекрикувались, проривались вигуки, намагання заспівати, аж поки все не злилось у вируючий котел. Пролунало декілька пострілів, за ними регіт. «Хазяї», тобто ми, не могли наважитись сказати щось між собою навіть пошепки. Лише по тому, як мама склала руки, я зрозумів, що вона в молитві. Помилуванням для нас було хоч те, що заїжджі не виходили з кімнати і, взагалі, не мали до нас ніякого діла.

Нарешті запала тиша. Така тиша чомусь більше загрозлива, ніж недавно проїжджений по нас диявольський вирот. За стінкою почулось надривне, булькаюче запопадне хропіння потвор. Може від суготіння повітря, а може від дрижання речей, двері в кімнату напіввідкрились. Навіть хвороблива уява не могла б створити такого «пейзажу».

Повисмикувані спідні сорочки, на один рукав френчі, розперезані штани: хто босий, хто чоботом в ліжко, а тулубом на підлогу, хто звисає на стільці. А зброї! Зброї наче в цейхгаузі: на вибір і де попало.

Щоб якось не наступити комусь з арійців на руку, або не зачепити кинуту залізяку, я все ж таки шмигонув у двері в кімнату. «Натюрморт» на столі хоч і не був витриманий композиційно, та короткого погляду було достатньо, щоб розібратись в його складових. Вражала кількість, випуклість та колір пляшок. Латинський шрифт допоміг розібратись, де вино, де ром, де коньяк. Та розбиратись в тому мені було ні до чого. Питво мене і не шпильнуло. А от з великих консервних банок трохи загріб м`яса, джему і ще чогось… Мама заломила руки і ледь не зомліла, так і не промовивши ні слова.

Згодом в кімнаті почалось якесь вовтузіння, кректання та мурмотіння, яке все більше і більше набирало характерної виразності німецької мови. Та на раз, кімнатні двері з хряскотом відкрились і з них, чвалом повз нас, просунуло четверо «квартирантів». Ні тобі «гутен таг», ні тобі «ауфідерзейн». Мама перехрестилась і взялась за віник, ганчірку та відро з водою, я пішов ставити поламаний пліт. Яким Павлович залишився глибоко замисленим…

Невдовзі мені довелось побачити ще раз тих, а може й не тих польових жандармів біля вугринського мосту, коли лавина відступаючого німецького війська продиралась через місто на правий берег Південного Бугу. Та про це згодом.

Тим часом, наше житло не минали ні піші, ні кінні, ні моторизовані зайди. Як би і куди б не вели дороги, обов’язково якоюсь стороною шлях проходив повз одну з чотирьох стін будинку.

Ось тільки–що був я в хаті, (за чимось метнувся до Леся) через півгодини вертаюсь. Назустріч, з нашого ганку, тяжко вивалюється на мене чергова заброда. Трохи на ній з німецької військової форми, трохи з совєцької, мугиче російською. Мама виштовхує в плечі власівця[85] та ще й перетягує його раз з другий мокрою ганчіркою, і кляне. Проклинає «смачними» російськими словосполученнями. Я отетерів, зрозумівши, що ніякого захисту з мого боку мама не потребує. Звикнувши, що вона не встрявала ніколи й ні з ким ні в які суперечки, завжди вгамовувала мене, я з великим здивуванням відкрив для себе зовсім іншу жінку. І та жінка була моя безстрашна мама!

Що заставило так нуртувати, з таким відчаєм боронитись від «освободителя»? Щось заважало мені запитати маму, як то було. Та з її розмови з пані Гражиною (сусідкою) дещо зрозумів.

Несподівано зайшов до хати власовець (мама мила підлогу), щось сказав, заплітаючи язиком. Більше від брутальності і нахабства, ніж від несподіванки, мама «закипіла», а вже як воно, «закипівше», почало вилітати через верх, то я бачив сам, коли вернувся від Леся.

При тому, мама, звертаючись більше до себе, ніж до пані Гражини, з обуренням кілька разів повторила:

Хай би воно, гидота, своїй мамі таке сказало. Бачиш, освободи–и–и-тель…

Слово «освободитель» вона вимовила так, що мені хотілось сплюнути.

Трохи спокійніше стало в хаті з часу появи в нашому містечку німецьких борделів. Ці прифронтові «установи» облаштувались кожна по