Марина Комарова - Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова

Глава 11. Не такий страшний кіт, як його нічний тидиць

 

Щоб відловити Віталіка, довелося попотіти. За досить короткий час цей мерзотник встиг вивчити всі затишні куточки. Такий, знаєте, котячий хист - ще не наробив шкоди, а вже знайшов місця для стратегічного відступу.

- Віталіку! - гаркнула я.

З-під штори з'явився сірий хвіст. Зухвало так з'явився. Мовляв, ось він я, а ти спробуй-но дістань. Ну нічого, ми не ликом шиті. Скинувши чоботи, безшумно прокралася до кота і вхопила за хвіст.

Позіхаючий Віталік обурено заволав. Я зцупила вириваючогося кота.

- Що трапилося? - стурбовано крикнув Ярослав, заглянувши в кімнату.

Ще й не роздягнений. Жахіття! Доведуть мене до цугундера!

- Чого не роздягнувся? - я перехопила спробувавшого викрутитися Віталіка. - Час - зіпсовані штани!

- Віто, але...

- Без заперечень!

Ярослав відсахнувся, Віталік мляво отбрикнулся. А коли я його тикала мордою в нароблену шкоду, то і зовсім скорився, терпів та мовчав.

Одне з правил виховання котиків. Якщо миле пухнасте створіння зволило наробити (не тільки в плані відходів життєдіяльності), то виховуйте відразу. Відкладене виховання - запорука борзоти котика до неможливих висот. Запам'ятайте!

Розібравшись з Віталіком, який, насупившись, сів на кухні, я відібрала штани у Ярослава та відправила його до вітальні. Сашків колишній чоловік відчував незручність, проте намагався не розгулювати переді мною в напівоголеному вигляді.

Мені, відверто кажучи, було плювати, в чому там зараз Чубач. Ніколи в житті не виникало бажання подивитися на нього в стилі «ню». Ні, ну нормальний чоловік, звичайно, але не іншопланетянин ж. Тому нічого нового не побачиш, а людину збентежиш.

На мить я уявила, що сюди увійшла Сашка. Скривилася. М-да, ревнощів не було б, але ось спробуй потім відбрикатися, що у вас нічого немає!

Думки текли своєю чергою, а руки усували біду, засипаючи дорогу тканину штанів сіллю. Бо ні білого вина, яке може нейтралізувати ефект забарвлення, жодного миючого засобу у мене не було. Тому зробимо все старим дідівським способом

- Віто! - долинув голос Ярослава.

- Га? - відгукнулася я, закручуючи банку з сіллю і ставлячи назад на полицю.

- Твій кіт... скажи... це так й треба, щоб він жер цю пальму і розкидав землю?

- Віталі-і-іку! - заволала я, залишаючи все на кухні та кидаючись в кімнату.

Пальма й правда стоїть у кутку, біля шафи та гарної такої скульптури - африканської панянки з розкішною фігурою та кошиком фруктів. Все б нічого, але це ніби як частина квартири Руслана, тому краще не тикатися.

Коли я, розлючена і готова вбивати, влетіла в вітальню, Віталік тут же застрибнув на коліна до Ярослава і зробив вигляд, що тут і сидів. Ярослав рефлекторно притиснув Віталіка до себе, прикриваючись від мого пронизливого погляду.

- Не бий його, багато не понадкусював, - спробував вигородити бандита екс-чоловік Сашки.

Віталік притиснув вуха до голови та дивився на мене такими величезними очима, немов більше ніколи-ніколи не буде. Ну так, Ярослав в нього вчепився так, що навіть якщо захочеш, все одно не зможеш нічого зробити, поки не відпустять.

Я закотила очі.

- Чоловіки, - сказала лише одне слово, махнула рукою і пішла на кухню.

З Віталіком доведеться розбиратися потім. Зараз до нього ніяк не дотягтися. Того й гляди ще в щось вчепиться. І тоді доведеться не тільки рятувати штани, а й викликати лікаря.

Я зітхнула. Так що ж таке, взагалі ніяк не виходить провести спокійний день або вечір. Вічно щось відбувається. Тепер ось з цим Михайорм. Навіщо, питається, погодилася допомогти? Може, я нічого не розумію, і він - найбільша Сашкова любов за все життя?

Інтуїція прокинулася та сказала, що я дурепа. Гаряча вода зрадницьки зменшилася, довелося підкручувати кран.

Тильною стороною руки я прибрала впале на лоб волосся.

Ну, інтуїція взагалі права. То не її типаж, що не її все інше. Я пам'ятаю, як горіли очі подруги, коли вона зустрічалася з Ярославом. А потім з Льонею. А потім з Костею. Але треба зазначити, що Ярослав їй подобався більше всіх. Можливо, я помиляюся, але часом мене відвідувала дивна думка, що Льоня і Костя - всього лише копії Ярослава. Ті, хто на якийсь час зумів його замінити.

Загалом, які тільки думки не прийдуть в голову жінці, готової думати про що завгодно, аби тільки не про побут.

Так, начебто нормально, червоного на білому більше немає. Довго сохнути не повинно, заперіть ж тільки низ брюк. Так, де у мене тут сушарка?

- Привіт, хвостатий, - почула я чоловічий голос з коридору.

І мені тут же стало погано, тому що це сказав не Ярослав, а... Руслан. Боже, цього ще тут не вистачало! Зараз буде картина олівцями: приходиш ти додому, а там... подерті шпалери - раз, покоцона пальма - два, незнайомий чоловік в трусах - три. Дивно, чудово, гідно овацій.

Схопивши штани, я вилетіла з ванної.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍