Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

— На Сантьяго? — вигукнула Лаліта й замовкла, заніміла, напіввідкривши рота, а лоцман Ньєвес, обіпершись об поручні, дивився на річку, на туман, на дерева. Хлопчаки стрибали довкола Боніфації.

— З солдатами з гарнізону Борха, — вів далі сержант. — Але чому ви засмутилися? Немає жодної небезпеки, нас буде багато. А може, ті бандити вже від старості повмирали?

— Зверніться до Пінтадо, він живе там, нижче, — вказав рукою в туман Адріан Ньєвес. — Він дуже добре знає ці місця й один з найкращих лоцманів. Треба його якнайшвидше повідомити, бо іноді він у цей час іде рибалити.

— Тобто як це? — спитав сержант. — Ви не хочете пливти з нами, доне Адріан? Це ж усього на три тижні, і ви заробите добрі гроші.

— Я хворий, у мене лихоманка, — мовив лоцман. — Нудить мене, голова йде обертом.

— Але ж, доне Адріан, — наполягав сержант, — який ви хворий. Чому ви не хочете пливти з нами?

— У нього лихоманка, він повинен лягти в ліжко, — сказала Лаліта. — Йдіть швидше до Пінтадо, доки він удома.

І коли смеркло, вона втекла, як він їй звелів, спустилась униз по яру, — а Фусія: чого ти так спізнилася, швидше в човен. Вони віддалилися від Учамали, не вмикаючи двигуна, майже в темряві, і Фусія весь час: тебе не бачили, Лаліто? Погано було б, якщо бачили, я головою ризикую, не знаю, навіщо це роблю, — а вона, лежачи на носі човна: обережно, водоверть, каміння ліворуч. Урешті вони пристали до якогось похилого берега, сховали човен і полягали на піску. А він: я ревнивий, Лаліто, не кажи мені про того пса Реатегі, я з ним би не зв’язувався, але мені був потрібен човен та харчі, нас чекають важкі дні, ось побачиш, усе буде гаразд, — і вона: я тобі допоможу, Фусіє. А він: усі казатимуть, що я утік в Бразілію, їм набридне шукати мене, Лаліто, кому спаде на думку, що я подався в ці краї? Коли ми дістанемося до Еквадору, то не буде жодних клопотів, — і раптом: роздягайся, Лаліто, — а Лаліта: мене мурахи покусають, Фусіє, — але він: однаково роздягайся. Пізніше лило цілу ніч, і вітер розвівав плащ, яким вони вкрилися, доводилось повсякчас відганяти москітів та кажанів. Вдосвіта сіли в човен, і доки не почалися стрімнини, подорож можна було витримувати: з’являвся човник — вони ховались, з’являлося селище, казарма, літак — вони знову ховались. Минав тиждень без дощів: вони пливли від хвилини, коли з’являлося сонце, до хвилини, коли воно зникало, і, щоб заощадити консерви, ловили рибу. Після полудня шукали якийсь острів, піщану косу чи мілину і спали під охороною багаття. Повз селища пропливали поночі, не вмикаючи двигуна, а Фусія: греби дужче, Лаліто, — і вона: руки в мене болять, течія надто сильна, — а він: дужче, чорт забирай, вже небагато лишилося. Поблизу Барранки вони зустріли рибалку, поїли разом з ним. Вони йому: втікаємо, — а він: може, допомогти вам чимось? І Фусія: хочемо купити бензину, в нас закінчується, — а він: дайте гроші, я попливу до селища й привезу вам. Пливли два тижні крізь тіснини, пізніше ховалися біля струмків й озерець, заблукали, човен двічі перекидався, закінчилося пальне, і одного ранку: Лаліто, не плач, вже допливаємо, дивися, це уамбіси. Вони впізнали мене, думають, що я знову приплив купувати каучук. Уамбіси дали їм хижку, їжу й дві мати, так вони прожили багато днів. А Фусія: бачиш, як зв’язуватись зі мною, краще б тобі було залишитися в Ікітосі з матір’ю. І вона: що, як одного дня тебе вб’ють, Фусіє? — а він: одружишся з якимось уамбісом, ходитимеш з голими цицьками, розмалюєш себе рупією, індиго й ачоте, жуватимеш їм маніоку для масато, бачиш, що на тебе чекає. Вона плакала, уамбіси сміялись, а він: дурна, я пожартував, ти, може, перша біла жінка, яку вони бачать, колись давно я приплив сюди з одним приятелем з Майобамби, і вони показали нам голову християнина, що заплив на Сантьяго у пошуках золота. Тобі страшно? І вона: так, Фусіє. Уамбіси приносили їм м’ясо махаса[26] й чоски[27], рибу, маніоку, одного разу — зелених гусениць, від яких їх занудило, а іноді — оленину. Фусія розмовляв з ними з ранку до вечора, і вона: скажи мені, про що ти їх розпитуєш, що вони тобі кажуть? — а він: так, нічого особливого. Коли ми з Акіліно припливли сюди вперше, то привернули їх до себе горілкою й жили в них шість місяців. Потім ми привозили їм ножі, різний крам, карабіни, анісівку, а вони давали нам каучук, шкури, тепер я теж не можу на них поскаржитися, вони були моїми клієнтами, а стали моїми друзями, без них я давно землю гриз би, — і вона: так, гаразд, але пливімо вже, Фусіє, адже кордон близько. А він: ці люди куди ліпші від скупників каучуку, починаючи з того сучого сина Реатегі, подумай, як він повівся зі мною, завдяки мені він заробив стільки грошей, але не захотів мені допомогти, це вже другий раз уамбіси мене рятують. І вона: коли ж ми попливемо до Еквадору, Фусіє, ось-ось почнуться дощі, і ми не виберемося звідси. Він уже перестав балакати про кордон і проводив безсонні ночі — сидів на маті, прогулювався, балакав сам до себе, а вона: що з тобою, Фусіє, може, я тобі чимось допоможу, бо я ж твоя дружина? — і він: тихо, я думаю. Одного ранку Фусія встав, узяв мачете і збіг униз по схилу, а вона згори: не роби цього, Христа ради, благаю тебе, боже мій, боже мій — однак він почав розбивати човен, доки не висадив дно і човен не затонув. Коли Фусія піднявся нагору, то мав задоволений вираз обличчя. Пливти до Еквадору без одягу, без грошей і документів? Це божевілля, Лаліто, тутешня поліція зв’язана з еквадорською, давай побудемо трохи в Перу, тут я можу розбагатіти, все залежить від уамбісів і від зустрічі з Акіліно, ось людина, яка нам потрібна, ходімо, я тобі все поясню, — і вона: що ти наробив, Фусіє, боже милосердний. А він: сюди ніхто не припливе, коли виїдемо звідси, про мене вже забудуть, та й зрештою в нас будуть гроші й у разі потреби ми кожному заткнемо пельку. І вона: Фусіє! — а він: мушу знайти Акіліно, — і вона: навіщо ти її затопив, я не хочу вмирати в сельві, — а він: не кажи дурниць, треба ж