Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

про те, сеньйоре губернатор, просто ми можемо даремно проїздити, мабуть, отих бандитів там давно немає. А якщо дощі почнуться раніше, то скільки часу нам доведеться просидіти в лісах? Нічого, нічого, сержанте, ви маєте бути в гарнізоні Борха за чотири дні, і ще ось що, лейтенанте, ви повинні знати: ця справа донові Хуліо запала близько до серця. Через тих бандитів він втратив дуже багато часу і нервів, а такі речі він не пробачає. Хіба ви, лейтенанте, не казали, що мрієте вирватися звідси? Дон Хуліо допоможе вам, якщо все добре піде, приязнь цієї людини варта золота, я знаю про це з власного досвіду.

— Ах, доне Фабіо, — засміявся офіцер, — як добре ви мене знаєте? Вцілили у саме яблучко.

— І навіть сержант виграє на цьому, — додав губернатор, плескаючи у долоні від задоволення. — Ясна річ! Адже я вам вже казав, що дон Хуліо і новий міністр — друзі.

Ну, гаразд, доне Фабіо, ми зробимо все, що зможемо. Налийте нам ще по скляночці, ми повинні оговтатися, новина справила на нас величезне враження. Вони пили, розмовляли, жартували, сидячи в прохолодній, запашній напівтіні, потім губернатор провів їх аж до сходів і там з ними попрощався. Тепер туман укривав усе, крізь його запону невиразно виднілися халупи, дерева й постаті людей, які кружляли по площі, немов утікаючи від когось. Вдалині наспівував чийсь сумний голос.

— Спершу ганяйся за дівчиськами, а тепер ще ось це, — сказав сержант. — Пливти в цю пору по Сантьяго — невелике задоволення, вимордуємося геть, сеньйоре лейтенант. Кого ви залишите на дільниці?

— Важкого, йому все важко, — відповів лейтенант. — А що, ти сам хотів би залишитися, га?

— Але Важкий служить у сельві багато років, — заперечив сержант. — У нього є досвід, пане лейтенант. Чому б не залишити Малюка, він такий хирлявий?

— Залишиться Важкий, — відрізав лейтенант. — І не роби такої гримаси. Мені все це лайно також не до вподоби, але ж ти чув, що сказав губернатор: після такої подорожі наша доля зміниться, і ми виберемося звідси. Збігай за Ньєвесом і приведи до мене додому інших, треба розробити план операції.

Сержант хвилину нерухомо постояв у тумані, запхавши руки в кишені. Потім з похиленою головою перетнув площу, пройшов повз пристань, що затонула в густому тумані, й попрямував далі слизькою брудною стежкою. Повітря було насичене електрикою і тривожним карканням ворон. Коли він зупинився напроти хижки лоцмана, то розмовляв сам із собою, руки м'яли кашкет, а гетри, штани й сорочка були забризкані грязюкою.

— Що за диво, у такий час, сержанте? — Лаліта витискувала волосся, перехилившись через поручні; вода стікала з її обличчя, рук і плаття.

— Та проходьте, підіймайтеся, сержанте.

Нерішучий, замислений, все ще безмовно ворушачи губами, сержант зійшов по сходах, на терасі подав руку Лаліті, а коли озирнувся, перед ним стояла Боніфація, також геть мокра. Світло-жовта сукня обліпила її тіло, мокре волосся оздоблювало її обличчя, як тока[25], зелені очі дивились на сержанта з неприхованою радістю. Лаліта викручувала подоли спідниці, — прийшли провідати мою гостю, сержанте? — і прозорі краплинки спливали по її ногах, — ось вона. Ми ловили рибу і через той туман втрапили до річки, уявіть собі, нічого не було видно, але вода така чудова, тепла, — і Боніфація, ступивши крок уперед: чи принести щось поїсти? Замість відповіді Лаліта вибухнула сміхом і зайшла до хижки.

— Сьогодні вранці тебе бачив Важкий, — сказав сержант. — Чому ти не вбереглася від чужих очей? Хіба я тобі не казав, що це мені не до вподоби?

— Ви її ревнуєте, сержанте? — засміялася з вікна Лаліта. — Що вам до того, що її хтось там бачив? Хіба ви хочете, щоб вона все життя переховувалась?

Боніфація дуже серйозно, допитливо вдивлялася сержантові в обличчя, в її поведінці вчувався переляк і знічення.

Він підступив до неї, очі Боніфації зблиснули страхом, однак вона не рушила з місця, а сержант поклав їй руку на плече й звернувся до Лаліти: сеньйоро, я не хочу, щоб вона розмовляла з Важким і з жодним чоловіком.

— Я не можу їй цього заборонити, — сказала Лаліта, й Акіліно, який визирнув у вікно, засміявся. — І ви також не можете. Ви ж не її брат, сержанте. Коли станете її чоловіком, тоді будь ласка.

— Я не бачила його, — пробелькотіла Боніфація. — Це неправда, він не бачив мене, він лише говорить так.

— А ти не принижуйся, не будь дурною гускою, — порадила Лаліта. — Краще дай йому трохи підстав для ревнощів, Боніфаціє.

Сержант раптово притягнув Боніфацію до себе, — ніколи більше не з’являйся Важкому на очі, — і двома пальцями підвів їй підборіддя, — не тільки йому, а й жодному чоловікові, — і Лаліта знову вибухнула сміхом, а біля голівки Акіліно з’явилися ще дві. Троє хлопчаків повитріщали на сержанта очі, — так, жодному чоловікові. Боніфація вчепилася за сорочку сержанта, й губи її затремтіли: я присягаю вам.

— Дурна, — зауважила Лаліта. — Видно, що ти не знаєш чоловіків, а особливо тих, які в мундирах.

— Я повинен їхати, — сказав сержант, обіймаючи Боніфацію. — Ми не повернемося раніш, аніж через три тижні, можливо, через місяць.

— І я з вами, сержанте? — Адріан Ньєвес у трусах стояв на сходах, плескаючи себе долонею по брунатному і жилавому тілі. — Тільки не кажіть мені, що вихованки знову втекли.

Коли я повернуся, то ми одружимося, маленька, — голос у нього затремтів, і сержант дурнувато засміявся, а Лаліта тим часом радісно кричала, бігала по терасі, потім з розкритими обіймами кинулася до Боніфації, і вони поцілувалися. Лоцман Ньєвес потис руку сержантові, який повискував від сміху, — доне Адріан, я зворушений і хотів би, щоб ви з дружиною були свідками на весіллі. Сеньйора Лаліта добре знала, що я потраплю в розставлену нею пастку, — а Лаліта: я з самого початку впевнилася, що ви, сержанте, порядна людина, можна, я вас обійму? Справимо бучне весілля, побачите, як вас буде вшановано. Боніфація, втративши голову, обіймала то сержанта, то Лаліту, цілувала руки лоцману, підкидала в повітря дітей. Ми з великою приємністю будемо свідками, сержанте, залишайтеся на вечерю. Зелені очі Боніфації блищали, а Лаліта: збудуєте собі дім, ось тут, близенько, — смутнішали, — ми вам допоможемо, — веселішали, — і сержант: вона повинна як слід шануватися, сеньйоро, я не хочу, щоб вона зустрічалася будь з ким, доки я подорожуватиму, — а Лаліта: звичайно, я не дозволю їй підійти навіть до дверей, ми прив’яжемо її.

— А куди ми тепер попливемо? — поцікавився лоцман. — Знову з черницями?

— Це ще було б добре, — сказав сержант. — Тепер з нас бебехи витрусять, доне Адріан.