Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

про яку ви навіть не підозрюєте, сеньйоре сержант, — сказав Важкий, притишуючи голос, — але щоб ніхто не почув.

Чорний, Малюк і Блондин розмовляли біля стойки з Паредесом, що розливав анісову горілку в склянки. Якийсь хлопчина вийшов з корчми, несучи три глиняних горнятка, перетнув спорожнілу площу Санта-Марія де Ньєви і зник у напрямку поліцейської дільниці. Яскраве сонячне проміння золотило капірони, дахи й стіни халуп, однак землю затягував білявий туман, — здавалося, він напливав з річки Ньєви.

— Вони не чують, — мовив сержант. — Що за таємниця?

— Я вже знаю, хто та дівчина, яка живе у Ньєвесів. — Важкий виплюнув чорні зернятка папайї і витер хустинкою спітніле обличчя. — Та, що так нас зацікавила тієї ночі.

— Ось як? — відгукнувся сержант. — А хто вона?

— Це та, що виносила сміття у черниць, — прошепотів Важкий, позираючи краєчком ока у бік стойки. — Її вигнали з місії за те, що допомогла втекти вихованкам.

Сержант попорпався в кишенях, але цигарки лежали на столі. Він закурив, глибоко затягнувся, випустив хмару диму. Муха, що потрапила в неї, заметушилась і з дзижчанням втекла.

— А як ти це виявив? — спитав сержант. — Ньєвеси познайомили тебе з нею?

— Мовби ненавмисно, сеньйоре сержант, я став прогулюватися довкола хижки і сьогодні вранці побачив її, вона працювала по господарству разом із дружиною Ньєвеса; Боніфація, ось як її звати. А чи ти, Важкий, не помилився? З якого дива вона жила б у Ньєвесів, адже вона майже черниця? Ні, відтоді, як її вигнали, вона вже не послушниця й не носить їхнього вбрання, а я її впізнав. Невеличка, сеньйоре сержант, хоча все при ній, зграбна, авжеж. І, напевне, молоденька, але тільки нічого не кажіть іншим.

— Ти що, мене пліткарем вважаєш? — спитав сержант. — Годі вже з тими дурними повчаннями.

Паредес приніс дві склянки анісової горілки й постояв біля вікна, доки сержант і Важкий пили. Потім, витерши стіл ганчіркою, повернувся до каси. Чорний, Блондин та Малюк пішли до дверей, і, коли переступили поріг, рожевий полиск сонця запалив їм шиї й обличчя. Туман здійнявся вище, здалеку жандарми мали вигляд безногих калік або подорожніх, що долають убрід спінену річку.

— Не чіпай Ньєвесів, вони мої друзі, — попередив сержант.

— Та хто збирається їх чіпати? Але це божевілля не скористатися з такої нагоди, сеньйоре сержант. Ми єдині, хто про це знає, як добрі друзі, хіба ж ні? Я візьму своє, а тоді поступлюся вам, усе навпіл, згода? — Сержант почав кашляти, — я такого поділу не люблю, — і, випускаючи дим з рота й ніздрів, — якого дідька, чому це мені повинні, залишатися рештки?

— Бо ж я її перший побачив, сеньйоре сержант, — сказав Важкий. — І довідався, хто вона. Але дивіться-но, що тут робить лейтенант?

Він вказав на площу, звідки надходив лейтенант у свіжій сорочці, по пояс занурений у хмари туману й мружачи очі від сонця; коли він підійшов, його штани і черевики були вогкі від пари.

— Ходімте зі мною, сержанте, — звелів він ще зі сходів. — З нами хоче побачитися дон Фабіо.

— Прошу не забувати про те, що я вам сказав, сеньйоре сержант, — прошепотів Важкий.

Лейтенант з сержантом занурилися по пояс в туман. Пристань і низенькі хатини довкола вже були поглинуті напливами його хвиль, які здіймалися до самих покрівель. Проте узгір’я було залите сліпучим світлом, будівлі місії чітко блищали, а стовбури дерев, гублячись у тумані, сяяли чистими кронами, на них сріблясто іскрилося павутиння.

— Ви піднімались до черниць, сеньйоре лейтенант? — спитав сержант. — Дівчиськам, певно, дали хльосту, га?

— Їх вже пробачили, — відповів лейтенант. — Сьогодні вранці їх водили на річку. Ігуменя сказала мені, що та, яка захворіла, вже почуває себе краще.

На сходах губернаторського будинку вони обтрусили вогкі штани, витерли підошви, забруднені грязюкою. Крізь густу металеву сітку, що правила за двері, нічого не було видно. Відчинила їм стара боса агварунка, вони увійшли. Всередині стояла приємна прохолода, пахло городиною. Вікна були зачинені, кімната занурена у напівтінь, і ледве можна було вирізнити розвішані на стінах луки, фотографії, пучки стріл. Довкола килима з чамбіри стояло декілька крісел-гойдалок. Дон Фабіо з’явився на порозі сусідньої кімнати, — лейтенанте, сержанте, — усміхнений, худорлявий, із сяючою лисиною, простягуючи руку, — ви можете собі уявити, надійшов наказ! — плеснув офіцера по плечу, — як життя? — а тоді, приязно жестикулюючи, — ну, подобається вам ця звістка? Просто не віриться! Але спершу чи не випити нам пива?.. Губернатор віддав розпорядження по-агварунському, і стара служниця принесла дві пляшки пива. Сержант вихилив склянку одним духом, лейтенант перекладав свою з руки в руку — в нього був стурбований, розгублений вигляд; дон Фабіо пив, як пташка, маленькими ковточками.

— Сеньйоре губернатор, наказ передали черницям по радіо? — спитав лейтенант.

— Так, сьогодні вранці, і вони одразу повідомили мене. Дон Хуліо завжди казав: цей міністр підриває усю справу, це мій найлютіший ворог, нічого з того не вийде. І то була найщиріша правда, ви ж самі бачите — змінився міністр, і вмить надійшов наказ.

— Стільки часу вже минуло, — мовив сержант. — Я навіть уже забув про тих бандитів, сеньйоре губернатор.

Дон Фабіо Куеста посміхався далі: треба вирушити якомога швидше, щоб повернутися раніше, аніж почнуться дощі; повені на Сантьяго — це суцільні водоверті й повалені дерева, а скільки людських життів загубили ті повені!

— У нас лише четверо людей на посту, цього недостатньо, — сказав лейтенант. — До того ж один жандарм повинен залишитися тут, щоб стерегти дільницю.

Дон Фабіо лукаво підморгнув, — але ж новий міністр товариш дона Хуліо, розумієте, друже. Він уже все залагодив, і ви попливете не самі, а з солдатами з гарнізону Борха. Вони теж отримали наказ, лейтенанте. Офіцер випив трохи пива й озвався без особливого ентузіазму: ага, гаразд, це вже інша річ. Але я не можу собі цього пояснити, — і заклопотано похитав головою, — це щось на зразок воскресіння Лазаря, доне Фабіо. Що ж, так уже в нашому краю заведено, лейтенанте; колишній міністр відтягував і відтягував, гадаючи лише, як би то нашкодити донові Хуліо і не беручи до уваги, скількох інших людей він кривдить. Та краще пізно, ніж ніколи, правда?

— Але ж давно вже немає скарг на тих бандитів, доне Фабіо, — сказав лейтенант. — Остання була, коли я тільки-но приїхав до Санта-Марія де Ньєви, порахуйте, скільки часу минуло відтоді.

А яке це має значення, лейтенанте? Не було скарг тут, так є в інших місцях, і, зрештою, ті каторжники повинні заплатити за все, що накоїли. Налити вам ще пива? Сержант кивнув головою і знову осушив склянку одним духом. Ідеться не