Ірина Романовська - Не мій мільйонер, Ірина Романовська

27.

Аня.

 

Сльози градом котяться з очей. Як я могла дозволити такому статися? Адже я завжди була впевнена, що не дозволю подібному трапитися у своєму житті. Завжди вважав, що секс буле тільки з презервативом і обов'язково у серйозних стосунках з хлопцем. А тепер що?

Мені майже двадцять один рік, я живу з батьками, які платять за моє навчання. В мене немає роботи, немає великих накопичень. У мене навіть тривалих стосунків немає. Так от я щойно займалася незахищеним сексом у робочому кабінеті з чоловіком, якого я навіть не можу стовідсотково назвати своїм. Чи можу? Я вже нічого не розумію.

Телефон продовжує вібрувати в кишені. Я знаю, що це дзвонить Протасов. Але я не можу прийняти виклик. Що я йому скажу? Я сама себе не розумію. Те, що зі мною відбувається, те, як я поводжуся, не піддається жодному логічному поясненню.

Мені терміново треба купити ті бісові пігулки. Навіть не хочу думати, що буде, якщо я не вип'ю їх. Найстрашніший вибір в житті, як на мене. Не хочу бути вагітною. Не зараз це точно.

Та де ця клята аптека? Центр міста та жодної немає. Хоча як я могла щось побачити, коли бігла вулицею з солоними сльозами на очах?

Увесь шлях поки я біжу від Протасівського офісу я без зупину плачу. Не бачу нічого довкола: ні яскравих вивісок, ні облич перехожих. Несусь куди очі дивляться, не хвилюючись про те, що можуть подумати про мене перехожі. Туш, швидше за все, з вій потекла чорними доріжками по щоках вниз через таку кількість солоної вологи, яка біжить з моїх очей.

Трохи заспокоївшись та практично переставши плакати, я бачу попереду себе, метрів за п'ятдесят – автобусну зупинку. Поволі доходжу до неї та сідаю на лавку. Сил майже не лишилося. Дочекаюся потрібного автобусу та поїду до університету. А там Настя, з нею можна буде поговорити про все, що трапилося зі мною.

На ділі ж я сиджу на лавці та взагалі не звертаю уваги на транспортні засоби, що гальмуюють поряд. Дивлюся в одну точку та не знаю, що робити. Бігти в аптеку, їхати додому чи краще зателефонувати Ігорю? Чи може мамі?

Я поводжу себе дуже не передбачувано. Ліпше було б Ігоря відправити за цими чортовими пігулками, якщо він, не спитавши мене, таке утнув.

Саме так. Так буде правильно.

Різко зі свистом перед автобусною зупинкою гальмує чорний позашляховик Протасова. Він злий, як чорт, вибігає з автомобіля та мчить у своїх шкіряних блискучих туфлях до мене, крізь калюжі та мокрий сніг.

- Аня, дідько, скільки можна тікати від мене, мов мала дитина? – я вперше бачу Ігоря таким злим. - Я тобі, хай йому грець, не твій хлопчик-одногрупник, який готовий бігати з ранку до вечора за тобою. Мені, трясця, вже тридцять років. В моєму житті вистачає проблем і так. Я, по-твоєму, маю покинути все та бігати шукати тебе містом? Вставай та пішли до машини.

- Не піду. – принципово складаю руки хрест-навхрест на грудях та не рухаюсь з місця.

- Встала та пішла, я сказав! Ще не вистачало тобі, дурній, захворіти посидівши на холодній лавці.

Ігор хапає мене за руку та підіймає на ноги. Не випускаючи зі своєї долоні мої пальці, він із зусиллям тягне мене до машини.

- Ворушись, Аня. Тут не можна зупинятись. Зараз ще через твою впертість мені випишуть штраф за зупинку в забороненому місці. – Як на підтвердження його слів, звучить довгий, гучний гудок тролейбуса, що під'їхав до зупинки та не може висадити людей через автомобіль Протасова.

- Як ти мене знайшов? – вже сидячи у салоні машини питаю я.

- На радість мені, ти не дуже прагнула сховатися.

Ігор різко рушає з місця та їде кудись вперед по проспекту.

- Охоронець бачив в який бік ти побігла. Пристебнися! – Не зводячи очей з дороги, наказує Ігор.

Я схожу поруч із ним з розуму. Раніше відточена до автоматизму звичка «завжди пристібатися в машині» геть забута мною.

- Але я здивований. Для свого маленького зросту ти досить швидко бігаєш. Оминути кілька кварталів, поки я взяв ключі та виїхав з підземної стоянки. Божевільне дівчисько. Моя божевільна. - Протасов намагається взяти мене за руку.

- Не твоя! – Я все ще пручаюсь та на зло йому ховаю свою руку в кишеню куртки.

- А чия ж іще? Моя! Я, так би мовити, відмітив тебе. – Нервовий смішок виривається в Ігоря разом із безглуздим жартом.

Б'ю кулаком його в плече. Дала б ще ляпас, але через бісів ремінь безпеки не дістануся до нього.

- Мітку, дідько, поставив? – Я певно вперше в житті підвищую голос на когось від люті. - Ти з мене знущаєшся? Ти взагалі розумієш, що ти зробив, Ігорю?

- Пробач, згоден, це невдалий жарт. - Вже серйозним тоном вимовляє Протасов. - Так, Аню, я усвідомлюю свій вчинок. Він не найрозумніший у такому випадку, але він вже трапився. Забрати назад його я не можу, але. Але я наголошую, що готовий відповідати за майбутні наслідки. Якщо так станеться, що ти будеш вагітною, я звісно буду поряд.

- Але це все не вчасно. Мені ще рано. Я не готова.

- По-перше, не панікуй завчасно, Аню. Нічого взагалі може не статися. Заспокойся. Чи ти вважаєш, усі з першого разу стають вагітними? Ти ж розумна дівчина, але іноді поводиш себе, як маленька дитина. По-друге, а хто готовий до цього? Ти мене день за днем відправляєш у вільне плавання. Або як сьогодні, наприклад, ти взагалі перевершила саму себе та обізвала все, що між нами простим простий сексом. Але я все одно, як впертий віслюк, біжу за тобою та повторюю тобі, що хочу бути тільки з тобою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍