Стефанія Лін - Принцеса для демона, Стефанія Лін

Глава 22

Він виграв. Знову.

Показав, що мої слова аж надто сильно відрізняються від бажань тіла. І знаєте, мені не соромно, ні! Чого ж я маю соромитись власних бажань, тим паче передсмертних, фактично. Але, що образливо, то факт.

– Бачиш, Леля, ти брешеш сама собі. Мені.

– Наче це щось змінює. – Фиркаю та поправляю сукню. – Твої плани незмінні, так? – Мій погляд нахмурений. Взагалі, дуже подобається показувати Імператору, що я не вважаю його сильним чи авторитетом. Нехай він у сексуальному плані виграє, але в усьому іншому - виграю я.

– Так. А тепер можеш поспати.

– Ох, дякую за дозвіл, мій великий Імператор!

– О, – весело хмикає, ніби не чує у голосі сарказму, – так я нарешті став твоїм Імператором? А всього-то потрібно було гарненько зайнятись сексом, так? А ще кажуть, що то чоловіки від нього залежні. Ти, Ліліано, фактично гвалтуєш мене.

– Щ-щ-о-о-о?! – Від шоку запинатись починаю. – Я...тебе...гвалтую?...Та ти геть розум втратив, демон поганючий!

Ляпас. О так. Саме він. З досвіду колишніх стосунків знаю, що це дуже принизливо для чоловіка. А через те, що вони, ці чоловіки у всіх світах однакові, то й ефект матиме цей жест теж однаковий. Ха-ха!

– Леді Ліліано...– от що за натура, якщо щось не так, одразу на “Ви” говорити, і таким тоном, наче я шматок лайна, – ви забуваєте, де і з ким знаходитесь! Те, що я дозволяю вам брикати, не означає, що ви маєте право на щось інше!

Смикає за кляту мотузку. Ну так, я й забула про неї. Сильно смикає. Навмисно. Щоб зачепилась. Впала. І здерла ранку на колінах до крові. Принизити хоче. Ну й козел!

– Ти теж забуваєш, Сеер, що я насправді не зобов'язана тебе слухати, і те, що ти кілька разів переспав зі мною не означає, що я цим тішусь. Варіантів просто немає. Ти чи воїни, вибір очевидний, правда? – Гірко кажу. – Скоро помру, тож чому б наостанок не отримати мить насолоди….

Демоняка мовчить, а потім робить те, від чого хочеться його придушити. Він прив'язує мотузку до повозки. Щось тихо шепоче над вузлом і зникає у темряві, виринаючи поруч з вогнищем.

Прив'язав. Начаклував щось, щоб не розв'язала мотузку. І навіть їсти не дав. І де справедливість у цьому світі? А?!

Але через хвилин десять один з воїнів приносить мені тарілку з їдою: апетитна ніжка курки, напевно, якісь овочі, сир і ласий шматок хлібу. Навіть не думала, що я настільки голодна, тож все зникає зі швидкістю метеорита.

А потім, не маючи іншого вибору, скручуюсь у позу ембріона на землі, так і прив'язана рукою до повозки й засинаю, встигнувши наостанок подумати, що клятий демон навіть айшу забрав.

******
Ранок починається з того, що біль роз'їдає тіло. Спати на твердій землі все-таки явно не для мене. От не люблю я ці умови, де про комфорт тільки мрієш. Сонця, зрозуміло, що немає.Сіре небо безрадісно висить зверху, навіть не маючи якихось хоч темних хмаринок, які б розбавили суцільний колір апатії. Земля, що потріскалась від, певно сили жерців, виглядає якось ще гірше, ніж вчора. Можливо річ у тому, що тепер я знаю, хто там у ній ховається, а можливо справа у моєму настрої. Все-таки час смерті невпинно наближається, і втекти у мене тепер шансів точно немає.

Шкода.

Ще вчора я була готова зробити заради цього все, особливо, коли випадково познайомилась з Ірмою. А сьогодні навіть тікати не хочеться. Знаєте, напевно це той стан, коли ти входиш у депресію, і з кожним днем вона все більше поглинатиме тебе. Та й чому б цьому не статись? Добре, хоч Дашка щаслива, у палаці. Це тішить. Одна з нас заслуговує на щасливий фінал казки.

Сідаю, притуляюсь спиною до повозки та розтираю занімівше тіло зв'язаними руками. Виходить поганенько, але що зробиш?

Позаду мене чую шум: воїни вже збираються у дорогу. Сеер роздає накази, але не слухаю які, не цікаво. Видно апатичний настрій надто в'їдлива хрінь, тож мені тепер дійсно байдуже, що там зі мною скоро буде. Ну помру…. так це було очевидно ще у моєму світі. Батьки — невдахи, і донька така сама. Вигнали на вулицю, а я всупереч всьому вижила ще й змогла пожити кілька років оточена, тоді про це не знала правда, щастям. А тепер прийшов час відплатити за кілька років непоганого життя. Здохнути й дати життя Саарі.

А знаєте? Ні! Щось мене таке не влаштовує. Ну чому це я раптом маю дарувати своє життя Саарі, віддавати у якості відкупу заради незнайомої країни? Якби то заради Дашки, віддала б, а так...ні!

Все, геть апатію. А то з такими темпами точно розкисну і ще не приведи Господи піддамся, здамся й реально відкину лапки.

Боротись! Боротись! Боротись!

Що я вмію найкраще?

Втрачати свідомість поруч з Сеером.

Прийшов час скористатись цим вмінням. А то цей засранець тільки й знає, як зводити мене з розуму сексуальними бажаннями, а от решта його не цікавить. Егоїст.

Як тільки думки в голові щодо того, що здаватись не варто впевнено осідають в голові, так одразу поруч з'являється Сеер. Нахабненько усміхається виблискуючи поглядом “я-знаю-що-ти-моя-але-тобі-доведеться-померти” й одним рухом ставить на ноги.

– Ніяких манер! – Фиркаю.

– Леді Ліліана немає настрою? – Хмикає.

– Ні. А звідки йому взятись, якщо навіть вчорашній секс виявився таким собі, – кажу і дивлюсь на демона очікуючи реакції. О так, любий, я доведу тебе до сказу раніше, ніж це зробить Долина.

Чекати довго не потрібно. Очі Демоняки спалахують здивуванням, потім воно змінюється на гнів, розчарування, і ха-ха, навіть образу. Обличчя стає маскою, навіть руку забирає від мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍