Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

Цю звістку Сунька прокричав мені в спину, я озирнувся, але зупинитися не зметикував. Пішов далі — у вбиральню. Тільки там насіло на мене повідомлення про смерть Довида. Просто на голову мені насіло непереборним вантажем. Думав, не підведуся.

На сімейній раді навколо мого ліжка зібралися Мирон, Сіма, Сунька.

Питання щодо похорону Довида обговорювалися недовго. Там усе ясно. Ховати по-радянськи, без молитов, без савана, в піджаку. Тим більш Зуселя немає і завивати за правилами нікому.

Застрягли на дітях.

Файда надав слово Сімі як жінці й матері.

Сіма сказала, що не знає, як треба вчинити. Тепер діти круглі сироти. Це з одного боку. А з іншого — не круглі. Белка жива. Від живої матері можна всього чекати. Випустять її з лікарні, вона прийде сюди за хлопцями. Тоді що?

Якби Белки не було на світі, то Сіма у свою чергу взяла б дітей на виховання. Тим більш що Суня ось-ось піде в армію і три роки його не буде. Місця багато. А там він, може, захоче мешкати десь у великому місті і працювати за фахом будівельника. Остер пилом припадає. Село. Населення не те. Розвернутися молодій людині ніде. Не те що раніше.

Мирон спинив міркування Сіми.

Запитав:

— Михайле Івановичу, ви ж хлопчика Йосипа усиновили за законом при живій Белці й живому Довиді. Як тепер ситуація, підйомна? Можна так зробити і з хлопцями?

Я начебто був при тямі, але розрізняв їхні голоси не дуже. Хоч і вловлював суть. На серйозні запитання відповідати з ліжка не хотілося. Відповідальність усе-таки.

Сказав:

— Усе можна зробити. Абсолютно все. Тільки треба Довида поховати. А потім уже. Точно він помер? Ви мені скажіть: точно Довид на тому світі? — Я необачно зірвався на крик. Хоч і тихий, з хрипотою.

Мирон, Сіма і Сунька переглянулися між собою. Одне з одним. Я спеціально за постійною міліцейською звичкою стежив за їхніми очима.

Мирон поклав мені руку на чоло, поклав важко, навіть вагомо:

— Відпочивайте, Михайле Івановичу. Довид точно мертвий. У нас документ є. Оформлений як слід. Він і за законом мертвий, і взагалі. Зворотного ходу не дасть. Не хвилюйтеся.

Насилу я взяв участь у похоронах. Тримали мене за руки Гришко і Вовка. А я їх тримав. Щоб не розбігалися в різні боки.

Минуло дисципліновано.

Файда організував музикантів з клубної самодіяльності. Похоронний марш зіграли в ногу. Ще коли труну до могили підносили. І потім. Коли закопували.

Слів не казали — нікому казати було. Довид в Острі на нових правах, душевних знайомих не завів. Усе із Зуселем та із Зуселем. А Зуселя й нема.

Поминки не входять в єврейські правила, тому із цвинтаря сторонні розійшлися, хто куди, а ми з Мироном, Сімою, Сунькою і хлопчиками пішли додому.

Оркестр плентався за нами, щоб не тягти інструменти даремно, — грав невеселе.

Я зробив зауваження Файді, що не треба б.

Мирон заперечив, що це добра воля людей, і не варто ображати. Нехай грають.

Гришкові й Вовці дали по литаврі. Вони били невлад — тягнуть руки на одному рівні, а як до діла — один надто високо, другий надто низько.

Не з’єднуються. Чиркають краями. Ми з Мироном показали, як треба. Розуміння не зустріли.

Сіма нагодувала обідом. Ми з Мироном випили по чарці за спомин душі Довида. Сунька побіг у своїх справах.

Мирон почав збиратися в клуб. Я з ним.

— Ну, Мироне, що робитимемо?

Мирон охоче виклав свою програму:

— Гришко і Вовка живуть у нас. Оформити їх, звичайно, треба. Допоможете?

— У мене свій план. У мене Йоська. Без Вовки з Гришком виходить між ними розрив. Одне діло — вони були з рідним дідом, друге — підуть до чужих людей. Хочу хлопців узяти до себе. У нас із Любочкою не те, що у вас з Сімою. У нас — як я скажу, так і буде. Думку Люби, звичайно, врахую, але зроблю по-своєму.

Я говорив від усієї душі. Обдумав по дорозі з цвинтаря під музику. Так і сказав, як обдумав.

Мирон зупинився і сміливо мовив:

— Чому це ми їм чужі? Ми не чужі. Вони єврейської національності. І ми із Сімою теж. Ми їм ніколи «жиденята» не скажемо в докір. Хоч би такий доказ вам наводжу. Важливий, між іншим. А ви Йосьці скажете. Ска-а-а-жете. Не ображайтеся, Михайле Івановичу. Скажете.

— Може, й скажу. Але на даний момент уявити такого не можу. Він мій рідний син. І Вовка з Гришком теж будуть мої рідні. За законом. А ви, Мироне Шаєвичу, говорите зайве. За такі розмови можна й відповісти.

Мирон зніяковів.

— І крім того, гарячого бажання у вас із Сімою я не відчуваю. Ви хочете від людей заслужити похвалу. Особливо від єврейської національності. Євреї своїх не кидають. У вас же кагал. А чому це ви, Мироне Шаєвичу, перший озиваєтеся? Ви що, друг Довиду? Ви його знати не знали, поки він не перебрався в Остер. А тут — перший з усіх питань. Він вам що, заповів хлопців забрати? Доручення вам таке давав прижиттєве? Папірець писав?

— А вам писав? Знаю я, що він вам писав. Довид мені особисто вголос читав. Таке, знаєте, Михайле Івановичу, і в страшному сні не насниться, що він про вас розписував. Якщо там хоч крапля правди, бо голова йде обертом. А ви його онуків собі загарбати хочете. Чи охороняти вони вас будуть? Заручники вони у вас будуть? Ну, заручники? — Мирон посміхнувся. Але витер посмішку рукавом і серйозно додав: — Звичайно, я проти вас — нуль. І космополіт, і з керівної посади мене поперли. А ви в органах. Усе можете. Одного взяли і решту візьмете. Беріть! Беріть! Усіх беріть-збирайте! Переробляйте під себе! Вони вам спасибі скажуть. Ось тут я не сумніваюся. Скажуть.

Терпець мій розтягувався пружиною. Але не безмежно. Дав зворотній хід.

— Ну