Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

відпочине, ми з ним погуляємо. Ти старший. Май на увазі. Не бійся. Я вас не кину.

Довид сидів смирно. Коли я підійшов, він уже володів собою. Витягнув з кишені штанів велику розкриту мушлю — ту саму, що я в нього забрав тільки-но.

— Ну що ти за людина, Довиде. Я сказав — кинь.

Він кинув. Далеко — не вийшло, але з трави не блищало.

— І добре. Забули. Все минуле забули. Ти розумієш, я міг би Гришка труснути. Але я з дітьми не зв’язуюся. Тим більш у присутності близьких родичів. Вам разом жити. Тобі його виховувати далі і надалі до кінця. Він не мені про гроші хотів сказати. Він у мені побачив батька. Євсея. Він Євсею хотів сказати. Зрозумів?

Довид кивнув усім тулубом. І ногою дриґнув.

— Як же ти необережно вчиняєш… Дитина в курсі. Не можна. За людськими законами не можна втягувати дитину.

Довид мовчав. Нога дриґалася й двиґалася. Права. Він схопив її руками і притиснув до землі.

— Йти не зможу. Ногу не чую.

Довид спробував підвестися. Впав. Спробував ще.

— Ех, інвалідна команда. Гроші, секрети… Самі на ладан дихають, а туди ж.

Завдав Довида на плечі і потягнув. Не Зусель. Важкий.

За гаєм трапився віз. Дотяглися до будинку.

Гришка і Вовки не було. Я попросив чолов’ягу-візника знайти Файду, щоб той організував фельдшера чи когось подібного.

Приблизно за годину з’явився Мирон. З фельдшером, з возом.

Довид лежав майже непритомний. Прибігли хлопці з халвою. З порога кинулись до діда пригощати. Обмазали його всього, поки я їх не відігнав з поясненнями, що дідусеві зле і треба дотримуватись тиші.

Зусель визирав із-за шторки з нерозуміючими вигуками.

Я попросив його підійти ближче до Довида.

Зусель не підійшов. Вчепився в рядно і тягнув, тягнув униз, аж поки стрічка порвалася і він повністю вкрився дірявою рядниною. З-під неї він продовжував свої нерозуміння, зривався на крик. Але не молився. Точно, не молився. Молитву я б розрізнив.

Вовка і Гришко сиділи рядком. Пакунок з халвою розшарпався у них на колінах і вони тицяли туди пальцями. Потім злизували.

Довида повантажили на підводу і повезли в лікарню.

Я не поїхав. І Файда не поїхав. Я засумнівався, може, треба б простежити.

Файда пихато запевнив:

— Якщо я наказав, виконають усе в кращому вигляді. Ми там будемо заважати. Медицина! Я знаю. Я в госпіталях повалявся. Ви тут заночуєте, товаришу Цупкий? Якщо ні, я до себе хлопців заберу. Зусель залишиться. До нього покличу сусідку. Не хвилюйтеся.

— Заночую тут. До з’ясування.

Гришко із Вовкою довго перешіптувалися перед сном.

Гришко запитав, що з ними буде, якщо дід помре.

Я сказав, що Довид буде жити, поки вони виростуть. Я маю відомості.

Хлопці заснули.

Я пішов за штору до Зуселя.

Він лежав з розплющеними очима.

Адресуюсь просто до нього, як до нормального, і кажу впівголоса:

— Бачиш, Зуселю, як виходить. Довид у лікарні. Становище хитке. Ти усвідомлюєш?

Говорив я фактично без надії на взаємність.

Але Зусель відповів пошепки:

— Навіщо ти мене викопав?

Я розгубився. Не від його звуків. Притому зрозумілих. Від сенсу запитання.

Зусель продовжував:

— Викопав, а жити не даєш. Малці не дав. Довиду не дав. Ти краще мені не дай.

— Зуселю, ти що, придурювався? Можеш говорити?

— Трохи можу. Не хочеться. Навіщо ти мене викопав?

Я мовчав. У Табачника в голові перевернулися вчинені мною дії. Він їх із потойбіччя, з підземного боку оцінював. Я його закопував. А він ствердив, що відкопував.

— Гаразд, Зуселю. Спи спокійно. Довид оклигає. Раненько з тобою поговоримо. Гроші куди подів, про які Малка мене замучила? Треба питання закрити.

Зусель не відповів. Глибоко дихав. Спав.

Якби він так глибоко і сильно дихав, коли я закопував його, хіба б я його в землі залишив? Нізащо.

Голова в мене йшла обертом. Нудота підступала до очей. Жар палив ізсередини.

Надворі легше не стало. Повітря для мене не було. Воно мене обтікало. Начебто я перебував у чомусь зав’язаному на сто вузлів. Начебто в мішку. Ось повз мішковину повітря й линуло навпіл з вітром, а всередину — хоч би на мою шкіру — не потрапляло. Не те що всередину мене.

Побрів до річки.

Там забувся — ногами у воді, щоб охолонути через воду.

Прокинувся на світанку. Відразу все згадав.

Побіг назад.

Двері в хату розчинені. Суцільний протяг. Шторка Зуселева гойдається. Тапчан порожній. Пішов Зусель крізь мої пальці. Як суха земля. Або як вода.

Коли пішов — невідомо. Може, за мною — з ночі, може щойно.

Мене стиснула втома. І було мені вже не жарко, а холодно. Так холодно, як під землею.

Я впав там, де стояв.

Опритомнів у хаті в Файди.

Сіма бігала довкола мене з мокрим рушником, оцтом, гоголь-моголь мені зготувала і вливала в рот з ложечки.

Людина від випробувань здоровішою не стає. Міцнішою — так. Але не здоровішою. В мені щось порвалося, де тонко було. Тонко виявилося в невідомому мені місці. Але оскільки я жива людина — сталася реакція організму.

Мирон приносив звістки з лікарні від Довида. Справи були кепські.

Гришка і Вовку Мирон перевів на постій до себе.

Хлопці поводилися тихо, наскільки це можливо.

Я був без тями два дні, пояснила Сіма. Лікаря не приводили, оскільки єдине, що я наказовим голосом просив у маренні: «Лікаря не треба!» І при цьому погрожував поганими словами аж до матюків.

Коли я майже оклигав і сам сходив надвір, прибіг Сунька й оголосив, що