Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

так. Я жиденят беру. Ви й заздрите. А ви своє жиденя у матері вирвали. Сунька. Мені Євка зізналася. Та й з обличчя Суньчиного видно. Матуся викапана. Ви свою чисту совість засуньте куди-небудь. А то вона цієї ж миті в гівні буде. Якщо по совісті згадаєте, як воно було насправді.

Файда вирячив очі. Рот роззявив, але слова не виходили.

Ми стояли один проти одного мовчки.

Скільки стояли — не знаю. Довго.

Мирон сказав:

— Насправді, кажете, згадати? Я згадаю, згадаю. Ходімо. Доповідь зроблю. З трибуни зроблю. З карафкою. Зі склянкою зроблю.

У крамниці дорогою Файда купив дві пляшки вина — під зітхання продавчині про передчасно померлого Довида Срулевича. На імені по батькові не витримала, пирснула, але тут же затулила рот і ніс краєм хустки і голосно висякалася.

Потім схвалила:

— Як же, треба пом’янути. Треба пом’янути. А то схопиться і повернеться. А йому все одно не жити. Мучити всіх буде. Дітей лякати. Треба, треба на спомин. І залишки на могилку полити.

Ми зачинилися у завгоспівській комірчині — у величезній будівлі колишньої синагоги перегородки закутка не доходили до височенної стелі. Полиці завалені мотлохом. Усе як годиться.

Конторський стіл чистий. Файда розставив на ньому пляшки, дістав склянки.

Пляшку простягнув мені.

Я не раз помічав, як люди вміють змінювати свій зовнішній та внутрішній вигляд за секунди. Не спеціально. Спеціально якраз відразу можна розрізнити умисел. Коли спеціально, виходить напруга. Людина вся напружується, стискає себе у вигаданому вузлі, стежить за всіма своїми частинами. А встежити не можна. Оскільки має вже і тіло, і голос, і манери. А якщо без умислу, під впливом глибокої потреби — тоді можна людину враз і не впізнати. Вона — і не вона.

Файда переді мною був не Файда. Раніше він стояв трохи нижче, жив переді мною ніби знизу вгору і так далі. Тепер навпаки. Дивився зверху вниз.

Я присів на табурет. Вибив корок. Навмисне пововтузився. Нехай трошки заспокоїться. Зайві нерви ні до чого.

Коли розливав вино, зробив вигляд, що рука здригнулася.

Файда помітив. Але нічого не сказав.

— Бачите, Мироне Шаєвичу, рука тремтить. А ви мене в нечутливості звинувачуєте. Звинувачуєте. Не заперечуйте. Вам напоказ випити хочеться, а ви ж непитущий. Мене напоїти думаєте. А я не п’янію. Тим більш вино. А ось ви будете пити. І сильно будете. Вам треба. Треба?

Файда сказав, що треба.

Швидко випив півсклянки.

Я тільки пригубив.

— Ну, Мироне Шаєвичу, починайте доповідь. До війни починайте. З Євки. І зважайте. Зараз ваша сміливість минеться. На півслові минеться. І вам стане соромно, що ви переді мною виступаєте. Ви на мене з ненависті дивитися не зможете. Ну то в інший бік і дивіться. Головне: розповідайте. Я вас за язика не тягнув. Я до вас з усією душею.

Файда випив ще.

Уперся кулаками в стіл, начебто на зборах, нахилився вперед. Для розгону.

У загальних рисах його розповідь збігалася з Євчиною.

Забрати дитину в Євки придумала не Сіма. Правда, погрожувала притиснути Мирона з партійної лінії. Моральний розклад і далі за списком. Мирон не одразу злякався — приндився. Відповідав на всі погрози дружини, що з родини піде у напрямку до Єви і майбутньої дитини. І партія його сильно не засудить, бо Сіма безплідна, а Євка народить ще одну радянську людину. І це країні користь. А від Сіми — користі немає. Відповідав, загалом, їй з тих самих партійних позицій, на які вона його сама й штовхала.

Сіма принишкла.

Але одного разу до Мирона за місцем роботи завітала Лілія Горобчик. Він їх з Євкою, звичайно, розрізняв. Але в першу секунду злякався, бо не виявив живота. До такої міри Євка сиділа у нього в печінках. Думав тільки про неї та її живіт.

Лілька збагнула, чому Мирон злякався, аж пополотнів. Засміялася. Сказала: «Отож, Мироне Шаєвичу. Бачите, як добре. Начебто й Євка. Але без живота. Як нічого й не було. Ходімо прогуляємося. Я в обід зайшла. Щоб ваш робочий час не займати дурницями. Пиріжків привезла. Домашні. Ми з Євкою пекли. Поїмо на лавочці де-небудь. Ходімо, Мироне Шаєвичу».

І так подивилася, що Мирон зрозумів: буде рішучий момент у його житті. І прийде цей момент від Лілії.

На лавочці в сквері Лілька йому виклала план. Якщо він кине дружину, добре не стане. З Євкою йому все одно не жити. Євка із сумнівної родини. Лілька йому запропонувала: «Хочете, влаштую так, що ваша з Євкою дитина буде у вас із Сімою?» Мирон не зрозумів суті. Лілька роз’яснила: Євка народжує і добровільно віддає дитинку Сімі й Мирону. І все. Все зрозуміло. Був живіт — і немає живота. Щоб живіт зник — це головне. Поширять слух, що Євка скинула. Люди поговорять і забудуть. А у Мирона із Сімою залишиться дитина. І Євка знову вільна до нових зустрічей.

Мирон запитав, чи згодна сама Євка. Лілька запевнила, що з сестрою все владнає. Мирон попросив кілька днів на роздуми. Лілька відповіла, що треба цієї хвилини. Поки вона доїсть пиріжки. І їла пиріжки в кількості п’яти штук один за одним. Їла і дивилася в очі Мирону. Їла і дихала на нього курячими тельбухами з цибулею та шкварками. Коли вона потягнулася в кульок за черговим пиріжком, Мирон погодився.

Лілька дала йому пиріжок. Руки витерла собі травою. І сказала: «Ви Сімі нічого не кажіть. Ви збоку. І обов’язково поїжте. Чаєм запийте. А то в горлі застрягне. Горло у вас ходором ходить. Удавитися можна».

Як там далі було — Мирон не знає.

Євку він до самого переїзду в Остер після того, як його турнули з посади з пониженням, не бачив. А Сунька — ось. Виріс у них. Рідний син. Сіма у ньому впевнена як мати. І він як батько впевнений і життя віддасть за нього, якщо, звичайно, буде треба.

Нового для мене виявилося тільки, що сюди свою голову сунула Лілія Горобчик. І її роль на даний момент і за цих обставин