Джек Лондон - Серця трьох, Джек Лондон

скоріш зайнявся, жрець поставив на нього запалену свічку й промовив:

- Коли свічка погасне, то буде знак божий. Чи слушно я кажу, люди?

І всі Загублені Душі загукали:

- Слушно.

Торес благально глянув на Френка.

- Старий шельма вкоротив свічку,- сказав той.- Вона горітиме не більш, як п'ять хвилин, а може, ми займемося й за три хвилини.

- Що робити? - розпачливо запитав Торес, а Леонсія сміливо глянула Френкові в очі з ніжною, сповненою кохання усмішкою.

- Моліться, щоб линув дощ,- порадив Френк.- Та на небі, як на те, ні хмаринки. Помріть принаймні з честю. І не репетуйте надто голосно.

Його очі звернулись до Леонсії і сказали те, чого він досі не насмілювався їй казати,- що він кохає тільки її і кохав цілим серцем. Прив’язані до стовпів на чималій віддалі одне від одного, вони ніколи раніше не відчували себе такими близькими: їх-бо зближували й об’єднували їхні погляди.

Перша помітила це дівчинка, що, чекаючи знаку, дивилася на небо. Торес, який не бачив нічого, крім свічки, що майже догоріла, почувши її вигук, і собі глянув угору. Тепер до нього і до всіх інших долинув гуркіт, ніби летіла якась велетенська комаха.

- Аероплан!..- сказав Френк.- Торесе, зараз же оголосіть, що це знак.

Але оголошувати було зайве. Просто над ними, не більше, як за сто футів від землі, кружляв знижуючись перший аероплан, який довелося бачити Загубленим Душам, а з нього, немов благословення небесне, лунало знайоме:

 

Попліч, спинами до щогли,

Даймо відсіч ворогам!

 

Аероплан, зробивши круг, піднісся футів на тисячу, і з нього щось випало.

Пролетівши футів із триста, воно розгорнулось у парашут, а під ним, наче павук у павутинні, з’явилася постать людська, що, наблизившись до землі, заспівала знову:

 

Попліч, спинами до щогли,

Даймо відсіч ворогам!

 

А далі події вже набігали одна на одну з запаморочливою швидкістю. Свічка впала; від недогарку зайнялася калюжка олії, полум’я перекинулось на хмиз, і багаття спалахнуло. Генрі, приземлившись серед натовпу і вкривши багато Загублених Душ своїм парашутом, двома стрибками підскочив до друзів і порозкидав розпалене вогнище. Він затримався лише на мить, коли жрець Сонця спробував перешкодити йому. Добрий удар кулаком у зуби перекинув божого повірника на спину, і, поки той приходив до пам’яті, Генрі поперерізав мотузки, що ними були зв’язані Леонсія, Френк і Торес. Він тільки налагодився обняти Леонсію, як та відштовхнула його й сказала:

- Мерщій, мерщій! Нам ніколи пояснювати. Падайте навколішки перед Торесом і вдавайте, ніби ви його раб. Та не говоріть іспанською мовою. Вживайте самої англійської.

Генрі не розумів нічого й бачив тільки, що Френк упав біля Торесових ніг.

- Отакої! - пробурмотів Генрі, пристаючи до Френка.- Це гірше, ніж попасти межи щурів.

Леонсія пішла за їхнім прикладом, а дивлячись на неї, й усі Загублені Душі кинулися до ніг капітана да Васка, що перед очима в них приймав посланців просто з Сонця.

Лежали всі, крім жерця, такого приголомшеного побаченим, що він аж розгубився. На ту пору диявол, що сидів у Торесовій душі, намовив його перебрати міри у своїй ролі.

Згорда, як то казав йому Френк, він підніс праву ногу й поставив її на шию Генрі, ненароком боляче притиснувши йому вухо.

Генрі підстрибнув.

- Та як ви смієте ставати мені на вухо, Торесе! - гримнув він і кинув його на землю в такий спосіб, як перед тим кинув жерця.

- Ну, тепер ми всі пропали! - зітхнув Френк.- Кінець нашій комедії з богом Сонця.

І справді, жрець Сонця швидко все збагнув і з переможним виглядом покликав своїх вояків. Та коли Генрі приставив йому до грудей револьвера, старий жрець пригадав легенди про смертельні прилади, що викидають, із себе таємну речовину, звану «порохом», приязно посміхнувся й наказав воякам відступити.

- Це понад мою силу й знання,- звернувся він до натовпу, не випускаючи з ока револьвера Генрі.- Лишається тільки одно: пошлемо вістуна збудити Царицю Мрій. Нехай скаже їй, що до нас із неба, а може, і з самого Сонця, з’явились прибульці і що тільки її мудрість висвітлить нам те, чого ми не розуміємо й чого навіть я не можу взяти втямки.

 

РОЗДІЛ XVIII

 

 

Юнаки зі списами оточили Леонсію, обох Морганів і Тореса і повели їх через примітивно, але дбайливо оброблені поля, що весело зеленіли навкруги, через шумливі потоки, невеличкі гайки й луки, де трава сягала їм до колін і де паслися маленькі корови, завбільшки з телят.

- Це, напевне, дійні корови,- зауважив Генрі,- і надзвичайно красиві. Але чи бачили ви будь-коли таких куцанів? Дужий чоловік може взяти на плечі найбільшу й піти з нею на прогулянку.

- Мабуть, ні,- заперечив Френк.- Подивись он хоча б на ту чорну. Вона важить добрих триста фунтів.

- Закладешся зі мною? - спитав Генрі.

- На скільки?

- Ставлю сто,- сказав Генрі,- що я підійму її на плечі і понесу.

- Згода.

Проте до такого не дійшло, бо тільки-но Генрі збочив зі стежки, юнаки невдоволено показали на мигах, що він має йти прямо.

Коли дорога проходила під височенними скелями, вгорі показалася череда кіз.

- Свійські,- сказав Френк,- бачите, он і пастушки.

- Я був певний, що нам давали козячого м’яса,- притакнув Генрі.- Я завжди любив кіз. Якщо Цариця Мрій, чи як вона зветься, скасує постанову жерця, лишить нас живих і нам доведеться довіку жити серед Загублених Душ, я попрошу, щоб мене призначили на головного чабана всього царства. Для вас, Леонсіє, я збудую гарненьку хатку, і ви станете за двірського постачальника сиру.

На цьому його вигадки ввірвалися, бо вони вийшли до озера, такого прегарного, що Френк аж свиснув, Леонсія заплескала в долоні, а Торес промурмотів щось дуже схвальне.

З милю завдовжки, більше як з півмилі завширшки, озеро мало правильну овальну форму. Тільки один будинок порушував суцільне обрамлення з дерев, бамбука й кущів, що прикрашали береги, навіть під скелею, де зарості бамбука розбуялися найдужче. Спокійна поверхня озера так чітко відбивала навколишні гори, що око навряд чи й