Джек Лондон - Серця трьох, Джек Лондон

Леонсія не довго милувалася краєвидом: за кілька хвилин вона розчаровано помітила, що озеро не кришталево-прозоре.

- Як шкода, що вода така каламутна!

- Це тому,- пояснив Генрі,- що вона змиває грунт долини, а тут чорнозем іде футів на сто вглиб.

- Свого часу ціла долина була озером,- додав Френк.- Гляньте на скелю, й ви побачите там лінії колишнього рівня води. Цікаво, чого це воно так зміліло.

- Можливо, землетрус відкрив якийсь підземний стік для води, і вона спала до сучасного рівня, а може, спадає й далі. Цей шоколадний колір свідчить про те, що в озеро весь час стікає довколишня вода і змитий чорнозем не встигає осісти. Воно править за водозбір для всієї долини.

- А ось уже й будинок,- сказала через п’ять хвилин Леонсія, коли мандрівники завернули за виступ скелі. Немов приліпившись до урвища, над самою водою стояла низька будівля, що скидалася на бунгало.

Палі в неї були з грубих стовбурів дерев, стіни з бамбука, а покрівля солом’яна. Вона стояла в неприступному місці, добутись до неї, якщо пливти човном, можна було лише через місток у двадцять футів завдовжки, такий вузький, що двоє людей не змогли б розминутися на ньому. З обох кінців містка стояли на варті по двоє озброєних юнаків. На знак, що його подав жрець Сонця, вони пропустили бранців, і Моргани спостерегли, що люди зі списами, які супроводили їх від Великого Дому, залишились перед містком.

Пройшовши через місток і вступивши в будинок на палях, вони опинилися в кімнаті, вмебльованій хоч і просто, та краще, ніж того можна було сподіватись у долині Загублених Душ. На помості лежали гарно виплетені солом'яні мати, а на відчинених вікнах висіли чепурно й старанно зроблені бамбукові запони. На покуті, коло стіни, стояла величезна золота емблема сонця, така сама, яку бранці бачили біля вівтаря у Великому Домі. Але в цьому дивному місці найдужче вразили їх дві живі істоти, що навіть не ворухнулися, коли вони зайшли. Під зображенням сонця, на невеличкому підвищенні під запоною, стояв, ніби укритий подушками, ослін. А на ослоні, між подушок, спала жінка в прозорій сукні, пошитій з тканини, якої вони ніколи ще не бачили. Груди її тихо здіймалися й опускались. Вона не належала до племені Загублених Душ, цих звироднілих нащадків іспанців і карібів. На голові в неї була тіара зі щирого золота, оздоблена блискучими самоцвітами, така велика, що скидалась радше на корону.

Біля жінки на помості стояли два золоті триноги. На одному з них жеврів огонь, а на другому, куди більшому, стояла золота чаша футів шість у прогоні. Між триногами, простягши, мов сфінкс, лапи, лежав білий як біль величезний собака з породи вовкодавів. Коли люди ввійшли, він утупився в них очима.

- Ця жінка - достоту леді, вона скидається на королеву, і сни в неї, мабуть, також королівські,- пошепки промовив Генрі. Жрець гнівно зиркнув на нього.

Леонсія затамувала віддих, а Торес здригнувся і, перехрестившись, сказав:

- Я ніколи не чув такого про долину Загублених Душ. Ця жінка - справжня іспанська леді. Так-так, вона чистокровна іспанка. Навіть більше - іспанка з Кастілії. І я певен, як і того, що стою тут, що в неї блакитні очі. Але чому вона така бліда? - Він знову здригнувся.- Це неприродний сон. Можна подумати, що її приспали якимсь зіллям і досі присипляють...

- Атож,- схвильовано прошепотів Френк.- Царицю Мрій приспано якимось зіллям. Вони тримають її тут, як найвищу жрицю, або як найвищого оракула... Чи не так, старий? - удався він до жерця іспанською мовою.- А що, як ми її збудимо? Нас-бо приведено сюди, щоб побачити її, і, сподіваюся, не тоді, як вона спить.

Жінка ворухнулась, немов шепіт потривожив їй сон; тоді ж заворушився й собака, повернувши до неї голову так, що її звисла рука пестливо лягла йому на шию. Жрець насупив брови й владно звелів бранцям мовчати. Отож усі замовкли, чекаючи, поки пророчиця прокинеться.

Вона повільно підвелася, наполовину сіла й погладила вовкодава, що від щастя вищирив довгі ікла, ніби всміхаючись. Бранцям і без того було моторошно, а коли вона вперше подивилась їм просто в очі, їм стало ще моторошніше. Вони зроду не бачили таких очей - у них відбивався ввесь світ і всесвіт. Леонсія мало не перехрестилася, а Тореса взяв такий жах, що він справді перехрестився й пошепки почав проказувати свою улюблену молитву до матері божої. Навіть Генрі й Френк остовпіли й не могли відвести очей від двох блакитних колодязів, що здавалися зовсім темними через довгі, чорні вії.

- Чорнява, а з блакитними очима,- спромігся прошепотіти Френк.

І якими очима! Скоріше круглими, ніж довгастими, а втім, і не круглими. Їх можна було б назвати квадратними, якби вони не були скоріше круглі, ніж квадратні. Їх відтіняли довгі чорні вії, створюючи враження безмежної глибини. Але в них не було ні подиву, ні збентеження, коли цариця глянула на гостей. Вони дивилися дрімливо-байдуже, хоч до свідомості цариці виразно доходило те, що вона бачила. І раптом, на превеликий подив прибульців, у тих очах відбилася ціла низка земних почувань. У глибині зіниць затремтів смуток і біль. Чутливість вільготно засвітилась у них, як весняний дощ на далекому морському обрії або роса на горах уранці. Сум, вічний сум жив у їхній млосній дрімоті. Вогонь незмірної сміливості загрожував спалахнути іскрою енергії та рішучості. Але сонна закляклість щомить ладна була опуститись на них, мов лагідний серпанок. Одначе над усім переважала вікова мудрість, що променіла від красуні, підсилена запалими щоками - ознакою аскетства. Рум’янець на щоках пояснювався або пропасницею, або косметикою.

Коли Цариця підвелась на ноги, виявилося, що вона струнка й тендітна, наче фея. На крихких кістках було не дуже багато м’яса, а проте її не можна було назвати худорлявою. Якби Генрі й Френк висловили своє враження вголос, вони сказали б, що вона найтендітніша з усіх тендітних жінок на світі.

Жрець Сонця простяг своє старече тіло на помості, уткнувшись лобом у мату. Решта лишилися стояти, хоч із того, як тремтіли у Тореса ноги, видно було, що він перший наслідував би жерця, якби його супутники бодай чимось виявили бажання зробити те саме. Він уже почав був схиляти коліна, та, глянувши на