Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

— Облиште це!

— Признайтеся, що вам нелегко подолати спокусу. Він ще дужче, до болю, стиснув їй руку.

— Дивіться, щоб потім не шкодували! її голос звучав різко й саркастично.

— Подумайте гарненько, пане комісар!

Мегре враз випустив її руку і, діставши люльку, широким кроком рушив униз, вже навіть не думаючи про свою супутницю. Вона знову зупинилася, постояла якусь мить, потім дедалі швидше пішла слідом, щоб наздогнати. Коли Арлетта підійшла до нього, Мегре саме запалював люльку, і вогник сірника освітлював його обличчя.

— Прошу вибачення. Я поводилась, як ідіотка.

— Еге ж.

— Ви сердиті на мене?

— Годі про це.

— Ви й справді повірили, що я хочу вам віддатися?

— Ні.

— Просто мені закортіло відплатити вам за те приниження, якого я зазнала, розказуючи вам усе це.

— Я так і думав.

— Коли б я побачила вас на собі, як тварину, то відчула б себе відомщеною.

— Ходімо.

— Признайтеся: ви думаєте, що я намагалася вбити мою матір?

— Поки що я цього не думаю.

— Ви хочете сказати, що не зовсім певні цього?

— Я хочу сказати лише те, що кажу. Поки що я нічого не знаю.

— А коли ви вирішите, що я злочинниця, то скажете мені про це?

— Цілком можливо.

— Скажете віч-на-віч?

— Можете бути певні цього.

— Але я не злочинниця.

— Мені хотілося б, щоб це було саме так.

Йому вже набридла ця занадто довга й напружена розмова, настирливість Арлетти починала його дратувати. Комісарові здавалося, що, розповідаючи про себе, вона аж надто охоче ганьбила себе.

— Матінка ще не лягла, — сказала Арлетта.

— Як ви про це дізналися?

— Бачите світло? Це вікно вітальні.

— Коли завтра відходить ваш поїзд?

— Мені б хотілося встигнути на восьмигодинний —. якщо, звичайно, ви мене тут не затримаєте. Тоді я зателефоную Шюльєнові і скажу, що я ще потрібна мамі.

— Він знає, що вам бридка ваша мати?

— Вона мені не бридка. Я не люблю її — от і все. То я можу їхати восьмигодинним поїздом?

— Можете.

— Я вас побачу до від'їзду?

— Поки що не знаю.

— Ви, певно, захочете впевнитися перед моїм від'їздом, що матінка жива?

— Можливо.

Вони обминули ще крутіший схил, щось подібне до насипу, і вийшли на дорогу метрів за п'ятдесят від огорожі «Халупки».

— Ви не зайдете?

— Ні.

Вікна вілли ховалися за кущами, і світло насилу проникало крізь густе листя.

— На добраніч, пане Мегре.

— На добраніч.

Засунувши руки в кишені, він широким кроком попрямував до міста. Думки в безладді тіснилися йому в голові. Тепер, коли він попрощався з Арлеттою, йому спадали на думку десятки запитань, які він не спромігся поставити їй. Він докоряв собі за те, що дав дозвіл на її від'їзд завтра вранці, і ладний був негайно повернутися і скасувати його. Чи не припустився він помилки, давши можливість цим двом жінкам провести ніч разом? Чи не повториться між ними сьогоднішня сцена — тільки в іще різкішій, небезпечнішій формі. Як було 6 добре знову побачити Валентіну, побалакати з нею, посидіти в її малесенькій вітальні серед тендітних прикрас.

О дев'ятій у нього зустріч з галасливим Шарлем Бессоном, від якого можуть полопатися барабанні перетинки.

Місто неначе вимерло. В казино, за браком відвідувачів, теж погасили вогні. На розі однієї з вулиць світилися ще вікна бару, чи скоріше кав'ярні, яка працювала, певно, і взимку для місцевих мешканців.

Мегре нерішуче потупцяв на тротуарі — його мучила спрага. В жовтавому світлі за вікном він побачив знайому постать Тео Бессона, як завжди схожого на англійця в своєму костюмі з шотландського букле.

В руці він тримав склянку і розмовляв із дуже засмаглим хлопчиною, що стояв поруч. Той був у чорній парі, подібній до-тих, що їх у неділю надягають селяни, в білій сорочці з» темною краваткою.

Метре натиснув на дверну ручку, підійшов до стойки й попросив кухоль пива. Тепер він побачив їх обох у дзеркалі за стойкою, і йому здалося, що він перехопив погляд Тео, який наказував своєму співрозмовникові замовкнути.

В барі запала тиша. Їх було четверо, коли рахувати й хазяїна, та ще чорний кіт, що розлігся на стільці біля грубки.

— Знову туман, — промовив нарешті хазяїн. — Така вже пора настала. А дні все-таки сонячні.

Молодик обернувся й почав розглядати Мегре, який, вибивши люльку об підлогу, затоптував ногою теплий ще попіл у тирсу на підлозі. Він дивився нахабно, нагадуючи тих сільських забіяк, які, відгулявши на весіллі чи на похороні, шукають приводу, щоб побитися.

— Це не ви приїхали вранці з Парижа? — запитав хазяїн, щоб зав'язати розмову.

Мегре лишень кивнув головою, від чого хлопчина за-кокошився ще більше й пильно втупився в комісара. Так тривало кілька хвилин. Тео Бессон з байдужим виразом роздивлявся пляшки, що стояли перед ним на столі. Колір його обличчя, очі, а надто мішки під очима свідчили про те, що п'є він багато, постійно, з самого ранку. В нього був збайдужілий вираз обличчя і мляві рухи.

— Ще по одній, — наказав він хазяїнові.

Той глянув на молодика, який кивнув на знак згоди. Отже, вони