Ада Самарка - Смак заборони

яким би нерозумним це не здавалося, але ми, принаймні, разом зможемо якось відірватися. Скажи, ось у Києві в тебе, крім цього Хлопчика (сарказм у голосі), є ще хтось серйозніший?

— Ні, — відповіла я правду.

— А ось подруги, посиденьки різні?

— Подруги є, але батькові не всі подобаються, тобто, вони всі ніби теоретично мої подруги. Та й, до того ж, навіщо марнувати час на пусту балаканину, коли є такі чудові речі, як англійські романи й німецька граматика? Та й Данте з Флобером…

— А він мені… Він мені скаржився без кінця, що ти нездара, тупа, як коняка… Бідолашна сестричка. А я ж тільки й чую: «Адо, не лізь», «Адо, не бігай», «Адо, мовчи», «Адо, відповідай, коли до тебе звертаються», «Адо, не смій пірнати», «Адо, більше купайся», «Адо, іди з сонця», «Адо, вдягнися», «Адо, скинь куртку», «Адо, зніми плеєр», «Адо, я забороняю тобі»… Я ж бо думала, що побачу тут розбещену дурнувату коняку, а побачила зашугану до дурості, зацьковану зубрилку при садюзі-батькові. Та як же так можна!

Вона в задумі переломила-таки новенького незайманого олівця, що його нервово крутила в пастці своїх вологих пальців протягом останніх 5-ти хвилин. Викинула в сміття й відразу вступила в миску з котячою їжею.

Ми перейшли на балкон, простяглися на тітчиному Таниному панцирному ліжку. З філіжанкою кави та новою сигаретою я почувалася просто розкішно. Зрозуміло, почали говорити про любов, про почуття. Дуже просто я сказала, що була закохана. Не раз. То хто ж був першим, найсильнішим коханням? Я, напевне, дуже лукаво посміхнулася.

— Я, загалом, можливо, й дотепер люблю його. І пам’ятаю. Пам’ятаю і люблю…

Її перший чоловік був у 19 років. Соромно сказати, пізно ж бо. Хоча, цікаво, в скільки це трапиться в мене? З татусевим контролем, років, напевне, в 30…

Мирослава засміялася, але вловила щось дивне в моєму обличчі й мимоволі затнулася. Кажуть, у мене чудова міміка.

— А, скажи, в тебе, власне, ж і не…?

— Це чому ж? — захихотіла цього разу я, хоча почувалася ідіоткою.

— Я-а-а-ак?! Із Тим Хлопчиком?

Ні, ні. Та як же вона може таке подумати?!

Подумати — що? Ось що: я мушу припинити жарти. З в’їдливою неминучістю й прямотою мені було поставлено фатальне запитання.

Так, так, звісно — моя лагідна посмішка — мимовільна, але й гордовита, й органічна, й самотня, і далеко не дитяча й… І… і… Я відповіла, коротше кажучи… Так.

І не просто спала, якщо вона хоче знати.

Як же я примудрилася?

Сама дивуюсь. Ні, справді, досі не второпаю, як це взагалі в мене виходить, але виходить же! Якщо є бажання, є з ким, то навіть грізний батько, які б блокади він не влаштовував, усе одно не втримає мене проти заклику моєї плоті.

Коли?

Ах, соромно сказати. О, так, соромно. Ні, 13 уже було. Втім, що я мелю? Це взагалі не підлягає обговоренню. Але бути Недитиною хоча б раз на рік не так уже й хріново!

Вона вражено засміялася, а я глибоко затяглася. Порив щирості… Ні, часом це навіть приємно.

— А хто ж усе-таки ВІН?

— Альхен.

Ми мовчали дуже довго. Вона, очевидно, такого, ну, ніяк не очікувала. Що ж, кажуть, здоровий шок справляє навіть певний відсоток сприятливого впливу на організм.

— Ми з ним сьогодні, знаєш, розмовляли години зо дві, поки на катер чекали, — повільно вимовляла сестра, — і мені здається, ти мені сказала неправду. Такого в принципі бути не може, — вона майже злякано глянула на мене, але я жодних ознак ворожості не виказувала. Сестра вирішила довести думку до кінця:

— Це дуже розумна, начитана, вихована людина. Безумовно, надзвичайно цікава, але не… Загалом, ти зрозуміла. Хоча, знаєш, у мене в твоєму віці, чи коли я була трішки старша, теж фантазії були. ТАКІ…

Nach Mittag

Була ще одна сварка. Ні, навіть бій. Демонструючи найвищу міру невдоволення, батько відмовився проводити урок англійської. О, це був спектакль! Ворони, й ті стулили пельки, коли голос подав розгніваний батько й «дурепа набита», чи пак я, вулканічно озивалася на захист своїх порушених прав. Мені було заборонено їсти в Мирослави печиво (я їх об’їдаю), взагалі вживати будь-яку їжу за винятком чаю (не доведи, Боже, в пакетиках!). Їй же, відведеній убік, було наказано не вкидати у ненажерливу безодню мого шлунку й хлібної шкоринки. Ситуація начебто склалася й кумедна, але всім нам було тоді аж ніяк не до сміху.

На пляжі, щоправда, потішила рідненька лиса голівонька, яка поквапилася наблизитись до картярсько-пікової Адори тієї секунди, коли деспотичний батько віддалився на заспокійливу прогулянку.

— Я сиджу, дивлюся на тебе, дивлюся… — незвичайно хрипкуватим голосом проселенамамбив він, своїм подихом нагадуючи мені подих ночі, й дух кипарисів і… — й зрозумів, що ось я хочу з тобою зробити… Страшенно хочу, дуже сильно…

Він зайшов мені за спину й зненацька ці оксамитові, тонкі долоні поповзли, заіскрилися на моїх плечах, наповнилися грудьми й потім прослизнули нижче. Вітер шепнув: «Ноги… Ніжки розсунь». Я забула про пляж, про людей, про Таню, яка бачила мої карти. Я відчувала лише свої два начала, де кружляли й сміялися пальці цих сновидських рук, де медяні губи п’янко вбирали мої вуста й ніщо… Ніщо не існувало навколо… Ніщо не залишалося в мені.

Гепард насолодився місяцем, що станув, начебто створений із сотень маленьких комариних крилець, і повільно відсунувся від мене. Зникли губи, зникли руки, і вся прекрасна неможливість пляжної пристрасті почала, кружляючи, йти від мене в сизий морський обрій. Він подався на свій лежак, аби відновлювати чуттєву нитку наших візуальних поглинань. Усе було б таке прекрасне, якби в цій симфонії особливим сопрано не звучав