Ада Самарка - Смак заборони

разів зо два та вирушила на свою ранкову прогулянку, під час якої чудово поспілкувалася з сонячним Максом. Він кликав ловити крабів. Дуже довго не міг зрозуміти, звідки в татуся стільки сили, щоб не пускати чи бодай не дозволяти мені робити будь-що, і яким це гіпнотичним побитом я його, до того ж, іще й беззастережно слухаюся. C’est la vie.

Після вживання їжі та гори помитих тарілок я сіла на кухонний стіл погортати курортну газету, але відразу подзвонили в двері. Дзвонили досить часто, і я вже виготовила чудове формулювання, котре сповіщало тітку Надю, що тітки Галі немає вдома. Замість тітки Наді там виявилася розпатлана, вкрай збуджена Манька в одній шкарпетці та в парадово-вихідній майці, що з’їхала на одне плече.

— Дідуся немає? — по-змовницьки блискаючи очима, прошепотіла вона. Я недовірливо позадкувала в пітьму коридору.

— А що сталося?

— Нахилися, щось скажу!

Крізь трохи пришепетуватий, густий і плутаний шепіт я зрозуміла, що дорогою на пристань вони зустріли «Цього… того самого, твого друга, засмаглого, лисого, з рюкзаком». Вони з мамою дуже довго розмовляли, а їй він подарував — о! Шоколадку. На підтвердження мені було пред’явлено сплющений фіолетовий папірець, що аж дотепер зберігав Альхенів запах пряних ласощів.

Потім дитина кудись іще помчала, залишила мене в щасливому заціпенінні, з пряно-гепардовими пахощами, які лоскотали нюх. Кривдно, дуже кривдно, що мене тоді до татуся не пустили…

Тітка Надя тим часом знову подзвонила, але в прямокутнику білого світла постала тепер сама Мирослава, яка негайно зажадала мене до себе на гостину. Довелося не тільки будити релаксуючого сатрапа, але й витратити чимало часу, щоб переконати його в можливості відпустити мене саму до сестри в гості. Він чортихався англійською та репетував російською, мовляв, коли ж ми, такі-перетакі, дамо йому нормально відпочити, бо вставати і йти до Мирослави йому зараз хотілося найменше за все на світі. Дозволити ж мені самій спуститися вниз на сім сходинок, обігнути дім, увійти в їхнє парадне й піднятися їхніми сімома сходинками та опинитися в сестри на кухні, дорівнювало хіба що згоді на моє паломництво до острова Валаама.

Ми втрьох доклали чималих зусиль, перш ніж зрештою домоглися плювка й злісного: «Та робіть, що хочете!!!» — й окрилені, забралися геть.

— Слухай, це він завжди такий? — обережно запитала сестра, коли ляснули двері й коридорна пітьма лишилась позаду.

Я знизала плечима, намагаючись пригадати, коли це він був НЕ такий.

Кухня в тітки Тані виявилася скромнішою за окитайчену пишноту, яку завели в себе Цехоцькі. Крізь відчинені двері балкону зі снопом світла м’яко вливалися запахи мигдалю й флотської кухні.

— Сідай, сідай зручніше. Я не татусь, — вона рвучко подалася вперед, майже зіткнулась із моїм обличчям, — розслабся, я не лаятиму тебе.

Вона з грюкотом поставила переді мною керамічну миску, наповнену запашним сирним печивом. Створений із пряних ароматів Альхен, мов джин, почав підійматися з гущавини того печива, звиваючись у селенамамбічному танці.

— Бери, скільки хочеш. Сядь зручніше. Та чого ж ти прямо як на допиті! Зовсім він тебе зацькував. Та бери не одне, а скільки хочеш! Знаєш, кого ми зустріли дорогою в Алупку?

Так, так, я безумовно знаю і дуже щаслива, що розмова вийшла такою довгою і, напевне, дуже приємною. Дитино… дитино… Яка ж ти залякана! Вона намагалася говорити з батьком. Так, так, увечері, вчора. Але це утопія. Це безнадійно. Ні, ні, зовсім ні. Батько намагається воскресити міф про ґречних дочок, він настільки загруз у цих мемуарах передреволюційної доби… Ці художники, що народилися ще при Олександрові III… Чи знаю я… Так, напевне, вже знаю, що він не на жарт сподівається виростити таку шляхетну дівицю. Так, так, адже навіщо, запитується, я вчу французьку, німецьку й англійську ось уже практично вивчила? Зрозуміло, з одного боку, це все дуже добре, але треба ж знати міру! Треба бути хоч трішки реалістом, а якщо й не бути, то, принаймні, не примушувати до цього тих, хто не бажає такого, та ще й із настільки зламаною, атож, саме britle психікою, як у мене. У неї нарешті розплющилися очі на все це. Її охопив жах. Якби я тільки знала, який усе це вигляд має збоку! Яке очужіле й страшне моє обличчя, коли я гуляю пляжем! І татусь завжди поруч! Чи не скажу я… А, пардон… До вбиральні на пляжі я теж під конвоєм ходжу?

Так.

Її обличчя ледь помітно пересмикнулося. З медяними складками на підзасмаглому чолі сестра простягла мені сигарету. Я чиркнула сірниками й помітила, що знову сиджу, боязко згрупована, на самім краєчку дерматинового табуретика.

Батько дуже любить мене. Серед усіх його трьох дітей мені випало щастя бути найбільш виплеканою. Коли вона була маленька, то нічого подібного й не намічалося! Хоча, коли Миросі сповнилося чи то шість, чи вісім (сама не пам’ятає), він зустрів мою маму й став, ну, як би це правильно висловитися, «недільним татом». Так, так, безумовно, приносив багато всякого. Знаю, знаю, були в них такі довірчо-дорослі стосунки. І коли народилась я, вона була безмежно щаслива. Він любив мене без тями вже з самого початку. І як же він хотів, щоб дитинство моє ніколи не скінчилося! Але я вперто росту. Так, так, не зогледишся, — вона гірко засміялась, — а тобі вже за 25 днів виповниться 14! А він ще й досі тебе пасе, як маленьку дівчинку. Він читає мемуари різних російських інтелігентів. Він говорить правильною мовою та часто обрубує російські дієслова. Так, звісно, гарніше звучить, але, втім, навіщо вона мені все це розповідає? Начебто я сама не знаю… Отож, він одержимий цією ідеєю незіпсутого отроцтва. А чи знаю я, що на мене чекає за рік? Школа-інтернат де-небудь у Європі! А жити коли? Ах, якби я тільки знала, як вона хоче мені допомогти!

Мирослава з таким чистим, таким чудовим обличчям дивилася мені просто у вічі, по-мильнооперному тримаючи за обидві руки.

— Я хочу тобі допомогти. Я на твоєму боці. Так,