Наталія Шевченко - Подвійні міражі

Що бажаєш, загадай, я усе зроблю. Ти мені дитину врятував, то нема такого, в чому б я тобі відмовила. Скажеш вкрасти — украду, звелиш убити — уб’ю… І я не шуткую.

— А скажу «виходь за мене» — вийдеш?

Квітка сторопіла на мить, а потім залилася дзвінким дівчачим сміхом — заплющ очі, і не скажеш, що то старша жінка регоче.

— Ой, насмішив ти мене, Павле! Ото була б парочка, Мартин та Одарочка! Я тобі ось що скажу, а ти поміркуй. Я не дівка, а вдова, десять літ уже, мені заміж йти не треба за тим, що в тебе на думці, я й так можу, без попа… та не червоній! Чи не думав про таке?

— Тільки про це й думаю.

Квітослава кивнула, простягнула руку і погладила його по щоці.

— Хороша ти людина. І чоловік гарний. Приїзди-но до нас у гості, та ось хоч на святе Різдво, і не вчуєшся, як настане. Я тобі такий бануш зварю з білими грибами — і ложку з’їси, і казан. А ще бринзою своєю пригощу, то почуєш, як співають гори! Приїзди, ми ждати будемо — і я, і Єленка, вона, мо, свого хлопця привезе, славно відсвяткуємо!

— Я приїду, згода. І гостинців привезу… ти шампанське любиш?

— Нє. Донька любит деколи, а я те не п’ю. А ти вино полюбляєш? Гаряче, домашнє, із гірськими травами?

Штос кивнув, дивуючись, що не залив слиною усю стільницю. Образ Квітки у гірському строї, що подає йому глиняне горнятко із паруючим червоним вином, окопався в його уяві міцно і на совість, як солдат у траншеї. От і добре. Давненько він відпустки не брав, подумав Павло, уявляючи, як піде з цим до Інеси, і що почує у відповідь. Арманд буде тиснути на те, що немає кому працювати, і на те, що він, хай там як, оперувати без грошей права не мав. А якби? А раптом? — верещатиме Інеса. А він тихо скаже…

Це ж святе Різдво.

Точно. Так і скаже. Треба ж подивитися, як в Інеси очі із орбіт випадуть. І нічого вона йому не зробить, на хвіст солі насипле… Бо насправді працювати є кому, авжеж, однак лікарі, як він, на дорозі не валяються. Це усі визнають.

— Вибачте, — Штос замріявся і не помітив, як до їхнього столику підійшла Липочка. — Подзвонили з реанімації. Єленка отямилася, хоче маму бачити. У вас є дві хвилини.

Квітослава аж підскочила. На очах виступили щасливі сльози.

— Ти зі мною? — спитала вона. Павло кивнув, узяв її за руку.

— Я з тобою.

І обоє зрозуміли, що йдеться не лише про візит до реанімаційної палати.

* * *

Вони знову були в тій комірчині. Усі. Сиділи уздовж стін на дерев’яних лавах, збентежені, збурені, спантеличені, радісні, просякнуті спогадами про інший вибір чи інший вимір. Кожен з них змінився, хтось невловимо, у серці, а хтось — і на виду. Пострункішала і посмутнішала Ксеня, хмарилося на чолі в Геннадія, тяжко він розмірковував про щось, а поруч із ним безнадійно і якось покірно плакала Юля. Павло Штос, навпаки, звеселився, підбадьорився, виглядав значуще, наче сизий качур посеред ставка. Ліда, теж замислена, попри це не мала уже в очах холоду смерті; а з-під хустки, усім на диво, вибивалися пасма каштанового волосся. Влада і Бобир, єдині з присутніх, жваво про щось перемовлялися, Юрко обіймав дівчину за плечі, а вона чіплялася за нього, як за скелю посеред бурхливого моря. Мойра засідала за столом, Інгольв у подобі водія стовбичив біля дверей, наче чатовий. Ліду лякати не хоче, зрозуміла Мойра. Ну та пусте, зараз вона налякає всіх гуртом. Ото буде втіха!

— Гаразд, — вагомо мовила вона, і всі очі, включно з мокрими Юліними, обернулися на неї. — Ви пройшли випробування. Ви усі, чим приємно мене здивували. Я цього не очікувала. Тішуся, що можу сповістити — ваші поневіряння майже закінчилися. До речі, мене звуть Мойра. Не тому, що доля. Це ірландське ім’я.

При слові «майже» вуха Юрка обернулися на локатори. Його це насторожило. Він не терпів поняття «майже». На його смак, воно було, як блощиця у подушці втомленого мандрівника. Безглузде визначення, абсолютно позбавлене сенсу. Майже відпочив. Майже наївся. Майже отримав зарплату. Майже закохався. Майже помер.

Чи ледь не помер?

Коротше кажучи, оте «майже» було, як протипіхотна міна на лісовій дорозі; обурливе, несподіване, і таке, що трощило всі досягнення, і ламало ваші плани до такої мами. Юрко хотів висловитися з цього приводу, та не встиг, бо Біла Пані правила далі:

— Перш ніж перейти до останнього іспиту, я хотіла б нагадати, що ви маєте повне право обрати той варіант розвитку подій, який вам більше до вподоби, а також вирішити, чи ви хочете пам’ятати своє минуле, інший вибір та нашу зустріч, чи — ні. Прошу озвучити свої думки з цього приводу.

— Я обираю Ігоря, звісно, — хрипкувато мовила Ліда, не підозрюючи, що її Ігор, в картузі та куртці стоїть біля одвірка, і шкіриться, як жеребець над вівсяним полем. — Ігоря, Ореста і нашу дитину. І я хочу все забути. Усе, як страшний сон.

— Геть усе? — Біла Жінка узяла до рук якийсь папірець на своєму столі і заходилася щось строчити на ньому. Владі від подиву аж мову відняло. Скрізь, куди не кинь, бюрократія.

— Так, Владлено, — Мойра засміялася, зісканувавши думки рудої. — Саме так. Недарма ж то зветься Небесна Канцелярія. Та я все ж воліла б почути від Ліди, з якого моменту стирати їй пам’ять?

— З того, де я з Ігорем зустрілася, — рішуче визначила та. Схоже, вона зовсім цього не боялася, хоча особисто як на неї, на Владу, термін «стерти пам’ять» лякав. — Не бажаю ані знати про свою хворобу, ані щоби Орест згадував п’яного Степана. Це все.

— Зрозуміло. Хто наступний?

Юля сторожко глянула на Геника — той дивився убік, витерла очі і тихо сказала: