Олег Богданович Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

згину, як вовк, що втратив подругу? — Я ж собі зарікся давно, аж тридцять літ назад: хто п'є вино, той п'є до дна; навіть у гіркому осаді щось та знайдеш. Олені в тій красі поклали їхні кості: мушу нести свої. Оленяча мамка
Стара сидить на лаві перед дверима і свариться Зі своєю змарнілою пропащою донькою. Якось проходив і застав її саму, сміялася на осонні І оповіла: «Ще як була за першим чоловіком, Жили на старій фермі в каньйоні Карапата, (Тепер вона порожня, дах обвалився, Але зруб ще тримається на кам’янім помості. І секвої довкола зрізали, а дуби ще стоять; І там вже не відлюддя, а пустка.) «А коли бавила друге дитя, Чоловік надибав одноденне оленя між папороті І приніс додому. І я дала йому грудь — Чого воно мало терпіти, у мене ж молока на трьох. Йой, як він ссав, той малий, А копитцями штрикав, як той дикобраз мене в живіт. З ним я мала більше втіхи, ніж з тими всіма». Її лице стерте часом, недоглянуте, пооране, як розбита Ярмарковими возами дорога, згасало. Її випхало назовні, лусочку усохлої шкіри, Що от-от впаде з ветхого віка землі, Та видно у свої молоді літа вона була виром, Рушієм світу, музикою гори. Гриф
Блукав якось від рання і приліг відпочити на голому схилі над океаном. Бачив крізь примружені повіки, як кружляє гриф високо в небесах, Ось випливає знову, але все нижче і ближче, коло звузилось, і тоді відчув, що стежать саме за мною. Я завмер, лише наростав посвист махових пер наді мною щораз ближче. Вже міг розгледіти голу червону голову між розлогих крил з пронизливим оком: «Друже, ми лише гаємо час. Ці старі кості ще годяться; вони не твої». А який він прекрасний, як ширяє на тих могутніх вітрилах; як прекрасно розвертається