Олег Богданович Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

А на мені таки і пальто і під парасолею — Отакі ірландці пристосовуються тут бурхливо — і можуть врешті витіснити Янкі — як оті зробили з індіянцями. Процес акліматизації у них бурхливий вони уміють глибоко дихати у кімнаті для хворого. Яка ж може бути філософія життя у цієї жінки — готової зсунутись зі схилу разом з сипучим піском! Ох якби ж то знати що вона гадає собі. Вона розмовляє без викрутасів. Та боюсь що навіть і вона могла вже навчитись брехати. РОБІНЗОН ДЖЕФЕРС. Вибрані вірші
Олені покладають кості
Я вже піднявся стрімкою стежкою до половини гори понад глибокою ущелиною. Потічок перебіг стежку, пробиваючись поміж корчі і каміння, коливаючи різьблені папороті, сяйлива дзюркітлива вода, чиста з гір, але десь чую сморід. Дивно, спускаюся потоком. За якийсь десяток кроків у гущавині карликового дуба та гірського лавру бачу маленький сховок, завислий, як пташине гніздо над урвищем, Мілке плесо і довкола трава. А по ній розкидані всюди кістки, вибілені кості і зовсім свіжі, ще смердять. Роги й кості: ось воно що, сховок для поранених оленів; скільки їх, бува, калічених, рятуючись від мисливців, заповзають у хащі й лежать; тут мають останній ковток води і спокій умерти; непролазні вічнозелені кущі і похмура стіна оберігали святилище, а з глибокої прірви холодив вітерець. Хай би й мої кості лягли з їхніми. Але чи варто, це ніби відступ. Хіба не відомо — в житті буває всяке, і добре і зле, а насправді воно сіре, ніяке і можна дотягти до глухої межі, як би не солодко у траві, воді, над проваллям, конаючи від болю, мріяти про смерть. Тобі дароване життя і користай ним — може, не таким аж коштовним даром, але — гідно прийми його дорешти. Моє вже спорожніле, відтоді як умерла моя єдина — спорожніле? А ті великі блакитні очі вогненнокосої внучки, хіба не її? — Що дам я дитині? Дивлюсь на неї, аж дивно: хто це в осені світу.. Бо старію, ось біда. Мої діти і внуки дадуть собі раду, і нащо чекати ще яких десять літ, уже й так шістдесят сім, десятком більше, менше, аж доки не підповзу до урвища й, зірвавшись,