Юля Пилипенко - Руденька

її просто так, не звертала на неї уваги. Але чомусь, коли я захворіла… вона все-таки привернула мою увагу… бо майже перетерлась, і залишалася тільки тоненька ниточка, яка не дозволяла їй порватися. Коли я це побачила, мимоволі згадала одне оповідання, яке читала в школі, і мене заклинило. Я попросила лікарів не знімати її з мене, навіть коли мене везли до операційної.

– А що за оповідання? – Він уважно стежив за кожним моїм жестом і намагався зрозуміти, чи не образив мене.

– Не знаю точно, як правильно звучить англійською його назва… «Останній листок», О’Генрі. Знаєш?

– Ні, але якщо ти не поспішаєш до палати, розкажи мені. – Йому явно не хотілося виходити на спекотне повітря.

– Гаразд, я спробую переказати тобі суть… дві дівчинки-художниці знімали у Нью-Йорку квартиру, жили разом, дружили… Одна з них захворіла на пневмонію… і лікарі давали їй один шанс із десяти. Цей шанс залежав від того, наскільки вона сама захоче вижити. Але дівчинка втратила смак до життя… вона просто лежала і годинами спостерігала за тим, як холодний осінній вітер зривав останнє листя з плюща, який оповив їхній будинок. З кожним днем листя на дереві залишалося все менше і менше, і хвора танула на очах своєї подруги. Тоді її подружка у відчаї пішла до старого художника, який жив з ними в одному будинку. Вона розповіла йому про те, що її близька людина вмирає, не хоче боротися і просто чекає, поки вітер зірве останній листок з цього дерева… Вона просила його про допомогу, але старий художник відмовився, тому що був дуже зайнятий створенням свого, можливо, останнього в житті шедевра. Цієї ж ночі на дереві залишилося всього два листочки… Коли вранці хвора дівчинка розплющила очі, то побачила тільки один, останній… Його шарпав вітер, холодний дощ, але він тримався, не здавався… не хотів умирати… І їй стало соромно. Вона вирішила, що коли навіть якийсь листок бореться, то вона теж повинна… І видужала… Аж тоді подруга повідомила їй страшну новину: «Художник помер… бо захворів на пневмонію… тієї ночі він намалював листок… і прикріпив його до дерева». Це був його останній шедевр… Така от історія… Так і з фенечкою… Я боялася, що вона перетреться і все скінчиться. Це була параноя. Я навіть боялася зайвий раз поворушити рукою.

Він уважно подивився на мене, а потім сказав:

– Я дуже радий, що зустрів тебе. І я частіше тебе відвідуватиму, якщо ти пообіцяєш мені одну річ.

– Яку? – Мені було цікаво.

– Пообіцяй, що ти в мене не закохаєшся, – він говорив цілком серйозно.

– Ти з’їхав з глузду? Чому ти вирішив, що я можу в тебе закохатися? Тим паче, у мене є бойфренд… чи був… не знаю вже. – Я жартувала і щиро не розуміла, до чого він хилить.

– Просто… ти ще зовсім дитина, а я – набагато старший. Тобі тут нудно, і я боюся, що ти можеш до мене звикнути… або закохатися… а я все-таки один з твоїх лікарів. І мені не подобається те, що я йду в тебе на поводу.

– Не бійся. Просто приїжджай до мене якомога частіше. Мені подобається з тобою теревенити. І, здається, це ти в мене закохався… вже. – Я розсміялася.

Малек приїжджатиме до мене через день. Він подарує мені ще одну книжку про Гаррі Поттера і щось у ній напише своєю рідною мовою. Він так і не дозволить мені покататися на своєму байку, але через рік він посадить мене за кермо свого кабріолета SLK у Берліні… але він завжди буде моїм лікарем… навіть у Берліні він шукатиме для мене аптеку, бо я не зможу ходити… натруть нові туфлі.

P. S. Через сім років я запитаю у нього у Facebook: «А що ти тоді написав у другій книжці про Гаррі Поттера?)» І він відповість: «Я точно не пам’ятаю. Але ти можеш мені відсканувати, і я тобі перекладу… А можеш не сканувати. Думаю, що я тоді написав, що ти мені дуже, дуже подобаєшся, і мені тебе бракуватиме».

16 липня 2003 року

Я хочу, чтобы во рту оставался

честный вкус сигарет.

Мне очень дорог твой взгляд,

Мне крайне важен твой цвет… [36]

Мара з мамою зайшли до палати. Думаю, мама їй уже все розповіла: ми трохи посварилися цього дня. Нашу ейфорію періодично затьмарювали відчуття болю, безсонні ночі, причиною яких знову-таки був фізичний біль… нескінченні піґулки, які я ковтала з ранку до вечора… Було незрозуміло, як бути далі: де брати «Програф», одна упаковка якого коштувала п’ятсот євро і який не було ліцензовано в Україні… де брати гроші на цей «Програф»… як часто треба буде їздити на обстеження… і скільки це коштуватиме… все було незрозуміло. Але мені не хотілося про