Юля Пилипенко - Руденька

під назвою «Harry Potter and the Phylosopher Stone»… і дитяча гігієнічна губна помада.

– Ти привіз мені помаду… я не можу в це повірити… – У мене тремтів голос.

Коли він побачив мене вперше, у мене була температура під сорок, і я весь час просила у нього води. Губи дуже потріскались і боліли, і Малек що дві хвилини оббризкував їх рідиною з якогось спрея.

– Я хотів купити тобі Сімпсона на пам’ять, але потім передумав… не знав, як ти відреагуєш… – Він усміхався. – Ти читала «Гаррі Поттера»?

– Ні… але, дякуючи тобі, почитаю… Дякую… дуже-дуже.

– Отже… що будемо робити сьогодні? – він промовив це так невимушено, наче ми з ним тільки що прилетіли на Майорку.

– Ну… вибір у нас невеликий… Можемо погуляти клінікою… я вже можу ходити і періодично пробую бігти. – Я сміялася.

– Тоді вперед. Тобі допомогти встати? – Він підійшов до мене на кілька кроків.

– Ні, дякую… я впораюсь. А… можна тебе про щось попросити?

– Про що хочеш.

– Можна я поміряю твій шолом?

– Чому ні… але він чоловічий, нічого? – Малек сміявся.

– Прощаю. А ти даси мені покататись на байку?

– Ти користуєшся з того, що твоя мама не говорить по-англійськи? – спитав він підморгуючи.

– Ні, я їй усе перекладаю. Ну, майже все…

Я радісно начепила на себе шолом, і під дружний сміх Малека і мами ми влаштували невеличку фотосесію.

– Ну… тепер можемо вийти на люди… нарешті я почуваю себе гарною… – Я реготала, коли побачила себе у дзеркалі. Вигляд був недоладний: рожеві штани з написом «Sea Port», біла футболка, з-під якої все ще стирчали трубки, і величезний шолом на голові…

Ми гуляли з Малеком територією клініки… Я показувала йому свої найулюбленіші місця: острівці з усілякими квітами і маленьку затишну церкву. Ми йшли дуже повільно, але він мене не підтримував… а легенько підштовхував. Ми сміялися, і я співала якісь пісні англійською. Мене більше не хвилювала цілковита відсутність слуху і голосу. Мені хотілося співати… і я співала. Ми практично дійшли до парковки. Тоді ця відстань здавалася мені нереальною.

– А де ти залишив свого байка? – обережно поцікавилась я.

– Тут… неподалік. І не дивися на мене так. Я все-таки лікар. – Він одразу зрозумів мій натяк.

– Атож. Ти мій лікар. Тому якщо й кататися на байку, то тільки з лікарем. Покажи мені його.

– Гаразд. Але я тобі його просто покажу. – Він узяв мене за руку і потягнув у протилежний бік.

Він стояв за бічними воротами клініки – байк… спортивний, красивий, потужний… такий самий, як у мого кумира Валентіно Россі…

– Допоможи мені. Ну, будь ласка… Я просто хочу на ньому посидіти, відчути його… Пліііііііз, – я ладна була благати і просити його доти, поки він здасться.

– Ми ж домовилися, що я тобі його просто покажу. Як тільки ти остаточно видужаєш, я дам тобі покататися… обіцяю! Ходімо. Не дивися на мене ТАК, – він намагався говорити серйозно, але у нього не виходило.

– Ні. Послухай, ну ти ж лікар… ти ж знаєш, яку роль відіграють позитивні емоції для пацієнтів… Будь ласка… Допоможи мені, я залізу… – Я не вгамовувалась.

Вже за хвилину я сиділа на його спортивному мотоциклі. Моєму щастю не було меж… мені хотілося обіймати і цілувати весь світ… У ту секунду цей світ належав тільки мені… Малек бачив мої очі й розумів, що я відчуваю.

– Ти чудово виглядаєш на мотоциклі. Ходімо, поп’ємо твого улюбленого Lipton Ice Tea. Занадто жарко, тобі поки що небажано так довго бути на спеці. – Він відчув, що я не зможу зупинитися, й обачливо вирішив убезпечитися від мого «дай покататися».

– Гаразд… ходімо. Як тепер звідси злізти?… – Я розгублено дивилася то на нього, то на спорт-байк.

– Так само, як і залізла. – Він розсміявся й обережно, щоб не завдати мені болю, зняв мене з мотоцикла і поставив на землю.

Ми сиділи в кафе клініки і потягували персиковий Lipton Ice Tea. Як завжди, світило яскраве сонце… я усміхалася… і була цілком щаслива. Малек з цікавістю спостерігав за мною і розпитував про моє лікарняне життя:

– Ти весь час усміхаєшся, Сімпсоне. Я дуже радий, що з тобою все гаразд. Ти будеш здоровою і щасливою дівчинкою…

– Так… Ти знаєш, я вже найщасливіша дівчинка… Я так полюбила цей світ… це сонце… Я така вдячна людям, які все це мені подарували… Мені здається, що я задихаюся від життя, розумієш? У мене загострилися всі відчуття… Я не знаю, як пояснити… Я немов не жила сімнадцять років… а тепер зрозуміла, що таке життя і побачила всю красу цього світу. Я навіть не ношу годинника… мені зовсім нецікаво, котра година… Хіба не все одно, котра година? – Я сміялася і не випускала з рук крижану склянку з чаєм.

– Ти не носиш годинника, але на тобі все та сама червона мотузочка… Коли я тебе побачив уперше, вона теж була на тобі. Це щось для тебе означає? – Малек розглядав червону фенечку, яка теліпалася на моєму зап’ясті.

– А… Так… Раніше це не мало для мене ніякого значення, а тепер має. Це просто червона фенечка, яку мені привезла однокласниця з Венеції… «на удачу». І я носила