Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

друже, не хотів, – Булах притримав співрозмовника за руку і посадив назад. – Я про закоренілих. Про законників, для кого чуже життя – півкопійки… А в цей заклад – кожен може потрапити. Знаєш прислів’я?

– Знаю, – неохоче відгукнувся Макар, знову підкидаючи у вогонь гілочки.

– Річ не в статті. Не в байках, що про себе співають. Послухаєш – праведники усі. А гадаєш, мало зрадників та іншої наволочі під ображених грає?! Той же Тихий – двадцять п’ять років виклопотав, а його повісити – замало. Каратель… Під простачка косить. Але якось прорвало: «Я таких, як ти, свого часу пилочкою-пилочкою – вздовж. Ще настане наш час». Думаєш, жартує? І вздовж пиляв, і впоперек. Повіриш, Макаре, не стільки від слів, скільки від погляду відсахнувся: очі спалахнули такою злобою – вовчисько йому брат. Під час бійки з шилом підкрадався. Спасибі тобі.

– Та я що…

– Тихий, а з шилом… Тільки вашу й нашу гниль у таборі швидко розпізнаєш.

– Це точно. Гниль – вона завжди виявиться.

– А ті… Зла не вистачає, – Булах кивнув у бік адміністративного корпусу. Його очі, як у Тихого, спалахнули, однак не злобою – болем. Здавалося, зараз вони спопелять і приземкуваті бараки, і високий паркан із колючим дротом, і незграбні сторожові вишки. – А ті, наче цуценята сліпі… Усіх підряд. Не з’ясують, що до чого, і по-живому – ножицями. Ножицями…

Булах несподівано замовк, коли з вишок вдарили голубі леза прожекторів. Деякий час щось розшукуючи, вони ковзали по іскристому снігу; пробивали темряву, тягнулися до тайги, що оточувала табір, але поступово заспокоїлися й завмерли у звичному щовечірньому чотирикутнику…

Не змовляючись, зеки підвелися. Ілюзія самотності і свободи зникла. За давньою звичкою Макар хотів затоптати вогонь, уже підняв ногу, але раптом опустився на коліна і руками згріб сніг, засипав полум’я. Незабаром від багаття нічого не залишилося. Навіть сніг перестав парувати. Біля ніг височів лише схожий на свіжу могилку горбок…

3

У перший тиждень після карцеру потепліло на душі в Макара. Потім час сповільнив свій біг і здавався таким же тужливим, як монотонні осінні дощі. Дні складалися в тижні, минали місяці… У таборі час від часу згадували «велике бойовище», розповідали новачкам, як Сивий молотив Верблюда, а Макар після кожного удару гримів: «Амба! І тобі амба! І тобі!» Так і прикипіло до нього прізвисько. Табором же пішла гуляти нова приказка: «Тигру й Амбу не чіпай, а то зроблять амбу».

Із кожним днем Макар глибше пізнавав Булаха та його друзів. Під час своїх суперечок ті не остерігалися хлопця, але він сам залишав їх, адже багато чого не розумів. Вистачало своїх турбот. Одне він засвоїв міцно: такі, як Булах і Сивий, не можуть бути чужинцями, а вчинили щось не так, то, як і сам, не зі зла…

І попливли дні, дні схожі на тягучу смолу: нудні, довгі, одноманітні. Лише робота трохи відволікала, тому Макар працював жадібно, відганяючи працею тривожні та страшні думки, зізнатися в яких спочатку боявся навіть собі.

Робота на лісозаготівлях, звірині сліди, багаття з гіркуватим запахом диму – це тайга. Частіше Макар у думках броде в зеленому безбережжі. Де-де, а в тайболі не пропаде. Влітку й ближче до осені там привілля. Спочатку попрацює з геологами або в ліспромгоспі – їм завжди потрібні зайві руки, а через рік поставить де-небудь у глушині хатку, роздобуде якусь рушничку й заживе вільним життям, де й лісовик не дістане. Усе здавалося гладенько, але після лісовика пригадувалися дід, мати, Жека. А як же з ними? Ні-і, не зможе назавжди викреслити з життя близьких… Глухий кут. Знову життя заганяло в глухий кут.

Неговіркий і відлюдкуватий, юнак зовсім забув, як розмовляти, і нагадував клубок їжака. Увесь вільний від роботи час сидів із книгою. Прилаштується де-небудь на колоді в найглухішому місці табору і читає, намагаючись заглушити тривожні думи. А іноді відкладе книгу, ляже на спину, дивиться у вільне небо і думає про ті далекі дні, коли вийде на свободу й протопче свою, пряму дорогу в житті. Частіше замислювався Макар про Булаха з його напівзрозумілими «ножицями». Частіше пригадував і діда. Запеклий читач старий. Над усе любив Чехова та Купріна. За їхніми книгами писати і читати навчився. «Головне – завжди залишатися людиною», – піднімаючи палець догори, тягнув старий, вслухаючись у звучання слів.

«Людина!» – думав Макар, а в таборі швидко забуде своє ім’я. Амба – тепер кличуть усі, навіть табірне керівництво. Зараз він у них на гарному рахунку: тихий, сумирний, не бешкетує, завжди норму перевиконує.

Амба… Амба… Макара дратували і прізвисько, і зелені дерева, і сніг, і небо над головою, і навіть люди. Усе важче витримувати схожі на близнюків дні: дорога з табору в робочу зону, одноманітні, як молитва, слова: «Крок ліворуч, крок праворуч…», сокира, пилка, дерева, які стогнуть перед падінням, і знову дорога в табір, що починається зі слів попередження про втечу…

Амба тинявся розгублений. Минула осінь, зима. Відшуміли вітри весни, і за два-три дні модрини наїжачилися яскраво-зеленими хвоїнками; а коли над тайгою поплив золотавий пилок – у табір повернувся Проф.

– Ну, корєшок, тепер заживемо, – процідив крізь зуби Маестро. – Проф наведе лад-правилку…

Здається, Профа чекали не лише блатарі. Макар не помилився. Начальник табору справді зрадів поверненню Пахана. За багато років служби переконався: без справжнього Пахана зона – не зона. Після бойовища прогримів на все управління. Кожен, кому не лінь, кепкував. Насміхався. Коли й де в таборах гору тримали враженята.

Щоправда, про Тигру після бійки підполковник нічого сказати поганого не міг. Паханом себе не визнає, але його слово – таке ж вагоме, як колись у Профа кулак. Правило, мордобій, бесіда, «толковище», збори, сходка, нотація – як