Анатолій Чабан - Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
...Зеленим віттям акацій і кленів гладив теплу долоню неба красень Куйбишев. Блакитно всміхалася назустріч сонцю Волга, а хлопцеві здавалося, що то вона радіє його успіхам, його великій радості. Та й як не радіти, адже попереду — все життя, захоплююче і манливе. А сьогодні він вже студент індустріального інституту. Хіба це не щастя?
Щастя... Яке воно? У чому? Ось Герой (так Юра називає молодшу сестру Геру) каже, що щастя — як швидкокрилий птах: ловиш-ловиш його, але спіймати не можеш. А ти як думаєш, мамо?
Мати дивиться на сина лагідно й довго, поклавши на коліна великі натруджені руки. Потім задумливо каже:
— Що ж, синку, правда тут є: птах цей не дається тому, хто ловить його тільки для себе. Чи змогла б я бути щасливою, якби бачила в горі тебе, Геру, всіх, хто мені дорогий і близький? Ніколи! Я, сину, все життя стараюсь, щоб ви були щасливі, — ото і є моє щастя...
Як часто доводилось потім Юрію згадувати цей материнський урок житейської мудрості! Яким вірним дороговказом стали на життєвому шляху неньчині слова: твоє щастя — у щасті тих, хто тобі дорогий!
...І ось останній ранок у рідному місті. Тривожно-багряним був того дня схід сонця, зеленаво-червоно вибухали йому назустріч знайомі з дитинства клени й акації.
Проводжати єдиного сина й брата Боброви вийшли всією сім’єю. Найменша сестричка Ліля, міцно притиснувшись до Юрія, щебетала щось про те, що і в них у сім’ї буде тепер свій солдат і що він швидко переб’є всіх «противних фріців» і повернеться додому з «оттаким» орденом. Плакали Люда і Гера, хоч і не хотіли показати цього братові. Навіть батько, завжди такий спокійний і стриманий, крадькома змахнув зі щоки скупу чоловічу сльозу. А обличчя матері немов закам’яніло: було якимось неприродно сухим і землисто-сірим. Тільки очі, червоні, тужливо-болісні, свідчили про те, скільки гірких сліз пролила жінка напередодні прощання з сином.
— Що ж, хлопчику мій, — тихо сказала мати, — Батьківщина кличе тебе на допомогу, на бій жорстокий... Ти боронитимеш від фашистського бусурмана всіх нас — мене, сестричок, тата, рідне місто. Щастя наше боронитимеш... Будь мужнім, Юрасю, сміливих і куля обминає...
Такою й запам’ятав її юнак на все життя — доброю, рідною і напрочуд красивою в хвилину великої скорботи. І коли потім, проходячи нелегкими й нескінченно довгими шляхами війни, Юрій думав про Вітчизну, вона завжди уявлялась йому саме такою — натхненно-мудрою й незламно-спокійною навіть у час найтяжчих випробувань, як його мати...
І може, саме тому ніколи не залишали Юрія Боброва непохитна впевненість у нашій перемозі, світлий юнацький оптимізм, палка любов до життя, яку зміцнювала постійна, фізично відчутна близькість смерті. «Шлю вам привіт з України золотої, з-за великого Дніпра, де земля родить і хліб, і руду, — писав Юрій рідним в останні дні 1943-го. — Скоро, скоро настануть світлі деньочки для всього народу. Німець уже не той, співає іншої пісні... Але боротьба попереду тяжка... Та одне підтримує: що все це для вас і колись воно залишиться позаду».
Він був правий, цей юний лейтенант! І як умів він — комсорг роти, невтомний весельчак і дотепник — запалити своєю впевненістю товаришів, розраяти їх у хвилину горя чи сумніву, допомогти вистояти під тяжкими ударами долі!
А потім звіряв свої думки вірному другові і помічникові, мрійному і якомусь весняно-ніжному сержанту Васі Альохіну.
...Коли Юрій Бобров з’явився в розташуванні взводу, його оточили товариші по зброї.
— Поздоровляємо вас, товаришу лейтенант, — вийшов наперед старший сержант Микола Раєнков. Він прожив на світі трохи більше від інших бійців і, можливо, тому вважав своїм правом говорити першим. — Із штабу дзвонили: вас до нагороди представлено.
— Орден Вітчизняної війни першого ступеня — он як! — вставив і своє слово Володя Стрєлков — світлоокий хлопчина з задерикуватим обличчям, густо всіяним ластовинням.
— Качать лейтенанта! — подав хтось ідею. Її підхопили інші, і ось уже навколо запанував веселий гамір, зацвіли посмішки, посипалися дотепи.
— Спасибі, хлопці, спасибі, — схвильовано й зворушено говорить Бобров.— Рано ще мене поздоровляти. Як каже наш взводний філософ Вася Альохін, все ще попереду...
А попереду був бій. Великий, жорстокий, кровопролитний і для багатьох цих юних воїнів останній у житті.
Зовсім неподалік, у районі Корсуня-Шевченківського, затиснуті в залізне кільце 1 і 2 Українськими фронтами, конали в передсмертній агонії десятки тисяч завойовників. Гітлерівське командування всіма силами намагалося врятувати оточених, кинувши їм на допомогу нові сили. Тож не дивно, що бої на зовнішньому фронті були не меншими, а подекуди й напруженішими, ніж усередині кільця.
Пізнього вечора прийшло повідомлення, що на Лип’янку, де в обороні стояв 73 гвардійський стрілецький полк, пробивається група гітлерівців, яка має 40 танків і 6 бронетранспортерів з піхотою. Лейтенант Бобров одержав бойовий наказ: із своїм взводом автоматників зайняти висоту, перетнути шлях і не пропустити гітлерівців до лінії нашої оборони.
Десь на сході малиново палахкотіла заграва: там йшов великий бій.
— Друзі, — сказав лейтенант бійцям, — не криюсь, тяжким буде для нас нинішній день. Ми, як бойова охорона полку, першими зустрінемо фашистів. По «Тигру» на брата припадатиме. Це не мало! Але не такий страшний чорт, як його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.», після закриття браузера.
